Функціонування застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика ‘Яса’

Функціонування застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика ‘Яса’

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Факультет філології та журналістики

Кафедра загального та прикладного мовознавства

Дипломна робота спеціаліста

Функціонування застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса»

Студентки 521 групи

спеціальності: Прикладна лінгвістика

Корольової Катерини Сергіївни

Науковий керівник —

доцент кафедри філологічної підготовки, кандидат

педагогічних наук

Бородіна Наталя Сергіївна

Миколаїв — 2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Застаріла лексика в лексичній системі сучасної української літературної мови

.1 Лексикологія як розділ науки про мову. Активна і пасивна лексика

.2 Групи пасивної лексики

.3 Застарілі слова в сучасній українській літературній мові

.3.1 Історизми та їх функції

.3.2 Архаїзми та їх функції

Розділ 2. Вживання застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса»

.1 Історична основа твору Ю. Мушкетика «Яса»

.2 Вживання історизмів у романі Ю. Мушкетика «Яса»

.3 Функціонування архаїзмів у романі Ю. Мушкетика «Яса»

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Лексика української літературної мови в процесі історичного розвитку змінюється, збагачується та вдосконалюється. З одного боку, це повязано з дією внутрішньомовних факторів, зокрема з розвитком словотворчих засобів, стилістичним використанням слів, систематизацією лексичних, граматичних звязків та відношеннями між словами. З іншого боку — з позамовною дійсністю, розвитком виробничої діяльності людини, політичним, економічним та соціальним життям суспільства.

Лексика — це той головний і необхідний матеріал, яким кожен користується в письмовому та усному мовленні. Словами не тільки позначаються речі, явища, процеси, поняття, але й виражається ставлення до людини, її оцінка. Залежно від змісту висловлювання, адресата мовлення, умов мовного спілкування кожне речення повинне мати відповідну форму й мовностилістичне оформлення. Тому словник мови може набирати різного стилістичного забарвлення. Це зумовлюється метою спілкування і змістом цілого висловлення.

Процес поповнення лексики новими словами відбувається постійно й безперервно. Паралельно з їх появою відбуваються і зворотні явища: усунення зайвих слів, не потрібних для спілкування; поява нових і випадіння старих. Слова, що приходять у мову, перебувають на периферії лексичної системи, використовуються рідко лише окремими мовцями у певній ситуації. Тільки з часом вони поширюються та посідають відповідне місце у складі лексичної системи.

Уся лексика сучасної української літературної мови поділяється за вживанням на дві групи: загальновживану лексику та пасивну. До пасивної лексики відносяться застарілі слова (історизми та архаїзми), до загальновживаної — слова, що активно використовуються в повсякденному спілкуванні людей, їх значення відомі всім носіям мови. Архаїзми та історизми надають мові стилістичного забарвлення, певного колориту старовини та реалістичності зображуваних історичних подій.

Актуальність роботи. Багато вітчизняних мовознавців досліджували вживання та використання застарілої лексики в українській мові, зокрема І Білодід, Л. Булаховський, А. Грищенко, М. Жовтобрюх, Б. Кулик та багато інших. Такі мовознавці, як Г. Гайдученко, О. Пономарів, О. Селіванова розглядали архаїчну та історичну лексику як засіб формування специфічної мови на матеріалі українських історичних романів. Однак функціонування та роль застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса» досі не були достатньо досліджені, потребують детальнішого вивчення історизми та архаїзми в даному творі, особливості відображення ними культури та історії українського народу. Саме тому тема дипломної роботи є актуальною.

Мета дослідження полягала у вивченні й функціональному аналізі застарілої лексики у творі Ю. Мушкетика «Яса».

Завдання роботи полягали в:

1.Опрацюванні наукової літератури з теми дослідження з метою висвітлення основних понять: «пасивна лексика», «загальновживана лексика», «застаріла лексика», «історизми», «архаїзми».

2.Виділенні історизмів та архаїзмів у творі й укладанні картотеки.

.Класифікації історизмів та архаїзмів у романі Ю. Мушкетика «Яса».

.Аналізі функцій історизмів та архаїзмів у творі Ю. Мушкетика «Яса».

.Укладанні словника застарілої лексики, вжитої в досліджуваному романі.

Обєктом дослідження були мовні особливості роману Ю. Мушкетика «Яса».

Предмет роботи — функції застарілої лексики у творі Ю. Мушкетика «Яса».

Методи дослідження: описовий, карткування, зіставлення, статистичний, метод індукції та дедукції, функціонального аналізу.

Теоретичне значення роботи: дослідження функцій історизмів та архаїзмів у романі Ю. Мушкетика «Яса», класифікація застарілої лексики.

Практичне значення: матеріали дослідження можуть використовуватися студентами та викладачами вищих навчальних закладів у процесі вивчення сучасної української літературної мови, української літератури, написання наукових статей, дипломних робіт та рефератів.

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено обєкт, предмет, мету, завдання, розкрито його теоретичне та практичне значення.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

У першому розділі «Лексична система сучасної української літературної мови» розглядається лексикологія як розділ науки про мову, що вивчає пасивну та загальновживану лексику, висвітлюються групи лексики за вживанням в сучасній українській літературній мові, розглядаються класифікації застарілої лексики. За мовознавцем І. Білодідом активна лексика поділяється на такі тематичні групи: назви спорідненості, свояцтва, родинних стосунків людей; назви частин організму людини і тварини; назви знарядь праці і засобів пересування; назви жител та їх частин та ін. Пасивна лексика класифікується на дві групи. Перша — застарілі слова, що вже вийшли або виходять із звичайного вжитку; друга — нові слова, які недавно виникли і ще не стали загальновживаними. Також у даному розділі розглядаються особливості вживання та функціонування історизмів та архаїзмів, а також їх місце в лексичній системі сучасної української літературної мови.

У другому розділі «Вживання застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса» висвітлюються історія написання роману, історичні факти, що були взяті за основу створення твору; репрезентується соціально-економічне та суспільне життя на Україні у другій половині XVII ст., здійснюється класифікація історизмів за семантичним критерієм, тобто серед них виділяються слова, що характеризують класову структуру суспільства, соціальний стан, місце людини в суспільстві та суспільні взаємовідносини представників різних верств населення минулих часів; назви колишніх урядових і військових чинів, адміністративних посад; назви не існуючих у наш час установ і організацій; назви зниклих побутових звичаїв, старих обрядів, релігійних свят; назви старовинних монет, грошових одиниць. Архаїзми класифікуються на основні групи, за мовознавцем І. Білодідом, на власне лексичні, лексико-словотворчі, лексико-морфологічні, лексико-фонетичні, лексико-семантичні архаїзми, аналізується вживання застарілої лексики в даному творі, визначаються її функції, роль та значення.

У додатках подано словник застарілої лексики, джерельною базою якого послужили: «Великий тлумачний словник сучасної української мови», «Сучасний тлумачний словник української мови», «Новий тлумачний словник сучасної української мови».

Розділ 1. Застаріла лексика в лексичній системі сучасної української літературної мови

.1 Лексикологія як розділ науки про мову. Активна і пасивна лексика

Українська мова, як і будь-яка інша, складається із слів. Усі слова, вживані в ній, становлять її лексику, або словниковий склад. Розділ мовознавчої науки, об’єктом якого є вивчення словникового складу мови, називається лексикологією[8:49].

Лексика може досліджуватися з різних поглядів, зокрема вивчають її в діахронічному і синхронічному плані, на підставі чого розрізняють лексикологію історичну і лексикологію сучасної мови, або описову. Історична лексикологія досліджує закономірності формування, розвитку та збагачення словникового складу мови від найдавніших часів і до його сучасного стану. Для цього використовується як метод етимологізації, що допомагає визначити походження слова, розкрити його первинне значення і простежити характер та історію змін, яких воно зазнало в процесі своєї еволюції, так і різноманітні свідчення писемних пам’яток різних періодів. Описова лексикологія вивчає обсяг і властивості словникового складу, як він представлений у мові нашого часу, тобто яким він є на сучасному етапі розвитку мови.

Отже, предметом вивчення лексикології сучасної української літературної мови є обсяг і характер словника, що властивий українській мові в її літературному вияві на сучасному етапі існування й розвитку.

Описова лексикологія української мови обіймає велике коло питань, що належать до її компетенції. Це насамперед загальне дослідження кількісного обсягу словника сучасної української літературної мови, всебічне тлумачення лексичних значень слів, уживаних у ній, розкриття всієї складності й багатогранності цих значень, зокрема таких, як первинне і вторинне, пряме і переносне, конкретне і абстрактне; дослідження слів однозначних і багатозначних, омонімів і паронімів, синонімів і антонімів; значень, зумовлених контекстом чи ситуативними обставинами, в яких відбувається акт мовлення. До її завдань належить також вивчення словникового складу сучасної української літературної мови з погляду його походження (слова, що відбивають індоєвропейську мовну єдність, спільнослов’янські, спільносхіднослов’янські та специфічно українські слова, лексичні компоненти іншомовного походження), загальної експресивно-стилістичної характеристики сучасної української лексики, можливостей її вживання в різних мовних ситуаціях і в різному словесному оточенні, визначення її активних і пасивних компонентів, а також найважливіших процесів, що відбуваються в лексиці на сучасному етапі.

Таким чином, до завдань лексикології належить вивчення словникового складу мови в усій його повноті й різноаспектній розгалуженості. Вихідною передумовою такого вивчення є положення про те, що лексика будь-якої мови не становить механічної сукупності слів, а являє собою певну систему, елементи якої співвідносні і взаємозв’язані, підпорядковані внутрішнім закономірностям цієї системи, хоч вона, у порівнянні з фонетикою і граматикою, найбільш відкрита для впливу екстралінгвістичних факторів.

Лексикологія — не ізольована лінгвістична наука, вона пов’язана з багатьма іншими розділами мовознавства, що вивчають слово в тому чи іншому аспекті, і насамперед із семасіологією- «наукою, що вивчає значення, внутрішній зміст мовних одиниць»[8:55]. Семасіологія в тій частині, що досліджує значення лексичних елементів мови — морфем і слів, тобто лексична семасіологія, становить власне частину загальної лексикології.

Безпосередній зв’язок існує й між лексикологією та етимологією — «наукою, що вивчає походження слів». Етимологія найближче стосується, звичайно, історичної лексикології, її можна розглядати навіть як складову частину останньої.

Цілком природно, що з лексикологією тісно пов’язана й така лінгвістична наука, як фразеологія, що досліджує лексико-семантичну сполучуваність слів, стійкі мовні звороти, фразеологізми, однією з найважливіших властивостей яких є відтворюваність їх як цілісних мовних одиниць[8:54]. З цього погляду фразеологічні одиниці аналогічні одиницям лексичним (словам), отже, й фразеологія як наука цим самим зближується з лексикологією. Прямий і безпосередній стосунок до лексикології має лексикографія — «лінгвістична дисципліна, що вивчає наукові основи створення словників різного типу, а також означає і безпосередню наукову роботу над укладанням словників»[8:47]. Розкриття лексичного значення слова, повноти його семантичних відтінків, всебічна стилістична характеристика слова, визначення обсягу й меж його вживання, що так чи інакше відбивають словники, завжди здійснюються на основі досягнень лексикології і семасіології тієї мови, до якої вони належать. Словники української мови укладаються на основі тих наукових здобутків, що їх має сучасна українська лексикологія і семасіологія.

Слово є однією з найважливіших одиниць мови, всі інші мовні одиниці тією чи іншою мірою пов’язані з ним. Мовні звуки, фонеми, реалізуються лише в слові; такі мовні одиниці, як морфеми (корінь, основа, суфікс, префікс, інфікс, флексія), можуть існувати тільки на базі слова; із слів складаються словосполучення і речення, за допомогою яких людина оформляє свої думки й передає їх іншим, тобто за допомогою яких здійснюється найважливіша суспільна функція мови — комунікативна.

Але слово не лише важлива, а й складна мовна одиниця; в ньому, як відомо, діалектично поєднуються, схрещуються і взаємодіють фонетичні, фонологічні, семантичні та граматичні мовні реальності, інакше кажучи, воно становить їх діалектичну єдність з її специфічним виявленням у кожній конкретній мові. Саме тому й вивчення слова є одним з найосновніших завдань мовознавчої науки.

Лексика (від гр. lexis — «слово» — «це сукупність уживаних у даній мові окремих слів (а іноді і сполучення слів), з якими звязані певні значення, закріплені у суспільному вжитку»[41:115].

Величезна частина слів у кожній мові — це назви предметів і явищ реальної матеріальної дійсності, або назви понять, звязаних з усвідомленням дійсності. Кожне слово утворюється не довільно, а з потреб спілкування, і своїм значенням воно відбиває свідомість людини в певних умовах її життя і діяльності. Тому лексика найяскравіше і найбільш наочно показує і виявляє звязок із певними суспільними сферами життя народу.

Основну частину в загальному лексичному запасі української літературної мови становить загальновживана лексика. До цієї лексики належать слова, що охоплюють поняття, які належать до загальновживаних і загальнозрозумілих для кожного, хто користується літературною мовою.

Загальновживана лексика обіймає різні сторони життя і складається зі слів, що служать:

для означення предметів живої та неживої природи і її явищ: земля, ліс, вода;

для означення житла людини і всього, повязаного з ним: будинок, хата, вікно, стіл;

для означення частин тіла людини і тварини: голова, око, рука, лапа;

для означення тварин, птахів, дерев, злаків, овочів: кінь, вівця, качка;

для означення діяльності людини і найуживаніших знарядь праці: ходити, робити, шити;

для означення одягу: шапка, сорочка, черевики;

для означення найрізноманітніших прикмет і якостей: червоний, білий, ранній, пізній;

для означення почуттів, стану, абстрактних понять: сум, радість, запал[11:231].

Указаними групами, звичайно, не вичерпується обсяг загальновживаної лексики літературної мови. Вона дуже численна й різноманітна, адже охоплює всі сторони життя, спільні для носіїв мови, і найчастіше звязана з живою народною українською мовою.

Загальновживана лексика становить основний словниковий фонд української мови. Поява нових та випадання старих слів — поступовий і досить тривалий процес, що має місце на всіх етапах розвитку мови. Слова, що приходять у мову, спочатку перебувають на периферії лексичної системи: використовуються рідко, лише окремими мовцями. І тільки з часом вони поширюються, озвичаюються і посідають відповідне місце у складній системі. Слова ж, що старіють, навпаки, починають використовуватися дедалі рідше, поступово відсуваються від ядра словникового складу і виходять з ужитку. Таким чином, на кожному етапі розвитку мови в її словниковому складі можна виділити два шари — активну і пасивну лексику.

Переважну частину основного лексичного фонду української літературної мови становлять слова, що з’явились у ній давно, пережили довгі віки і продовжують жити й тепер. За походженням це слова спільнослов’янські, спільносхіднослов’янські, або давньоруські, а також власне українські. За семантичними ознаками вони поділяються загалом на такі тематичні групи:

  1. Назви спорідненості, свояцтва, родинних стосунків людей: баба, батько, брат, внук, дитя, дівер, дід, дочка, дядина, дядько, жінка, зовиця, зять, мати, муж, небіж, невістка, отець, племінник, племінниця, прабаба, правнук, прадід, свекор, свекруха, сестра, син, тато, тесть, теща, чоловік.
  2. Назви частин організму людини і тварини: борода, брова, вим’я, воло, вухо, голова, горло, груди, долоня, живіт, зуби, кістка, коліно, кров, лікоть, лоб, ніготь, ніс, нога, око, палець, п’ята, ребро, рот, рука, серце, спина, тіло, черево, чоло, шия, язик.
  3. Назви свійських тварин і широко відомих диких звірів: бик, бобер, ведмідь, вівця, віл, вепр, вовк, жеребець, заєць, їжак, кінь, кобила, коза, корова, лев, лисиця, олень, порося, свиня, теля, тигр, тур, ягня.
  4. Назви свійських і широко відомих диких птахів: вівчарик, ворон, ворона, голуб, горлиця, горобець, гуска, деркач, дрофа, дятел, кулик, ластівка, лебідь, нирок, орел, перепілка, синиця, сова, сойка, сокіл, соловей, сорока, стриж, чайка, чечітка, чиж, чирятко, яструб.
  5. Назви риб: вугор, карась, короп, лин, лящ, окунь, осетер, щука.
  6. Назви дерев, кущів, рослин, хлібних злаків: береза, берест, бузина, бук, верба, вишня, вільха, в’яз, горіх, граб, груша, дерево, дуб, калина, клен, липа, ліщина, осика, слива, сосна, терен, черешня, яблуня, явір, ялина, ясен; билина, біб, горох, зілля, льон, коноплі, мак, малина, ожина, ріпа, хміль; жито, овес, просо, пшениця, ячмінь.
  7. Назви різноманітних предметів і явищ природи: берег, вітер, вихор, вогонь, вода, гора, грім, град, дим, діл, долина, дощ, жар, земля, зірка, золото, камінь, ліс, місяць, мороз, негода, озеро, ріка, рілля, роса, поле, сніг, сонце, хмара.
  8. Назви понять часу й календаря: весна, вечір, день, зима, літо, ніч, осінь.
  9. Назви знарядь праці і засобів пересування: борона, граблі, вила, вісь, коса, ніж, молоток, пилка, плуг, сокира, ціп; весло, віз, колесо, човен.
  10. Назви жител та їх частин: вікно, двері, дім, піч, поріг, сіни, стеля, стіни, хата, хижа.
  11. Назви предметів і процесів харчування: борошно, вино, квас, масло, мед, молоко, м’ясо, пиво, сало, сир, тісто, хліб; жувати, їсти, пити.
  12. Назви одягу і взуття: кожух, сорочка, черевики, чоботи, хустка, шапка, штани.
  13. Назви господарських предметів, хатнього начиння: відро, ківш, лава, ложка, ліжко, миска, постіль, стіл, стілець, чарка, чашка.
  14. Назви почуттів людини та її психічного стану: біль, гнів, жаль, нудьга, сон, спокій, страх, сум, радість, щастя, туга.
  15. Назви різних, переважно трудових процесів, дій: бити, бігти, боліти, брати, варити, везти, вести, давати, держати, жати, знати, іти, їхати, копати, лити, мити, нести, носити, пекти, писати, полювати, рубати, сіяти, слухати, співати, танцювати, тесати, тримати, ходити, хотіти, чесати, читати.
  16. Назви кольору, смаку, розміру та інших властивостей предметів: білий, блідий, вороний, гнідий, жовтий, зелений, половий, рижий, рудий, рум’яний, русий, сивий, сизий, синій, сірий, червоний, чорний; гіркий, кислий, солодкий, солоний; м’який, твердий, теплий, холодний; великий, довгий, короткий, малий, повний, цілий; молодий, старий; добрий, злий, здоровий, живий, любий, чистий, чужий.
  17. Назви загальновідомих військових понять і зброї: битва, бомба, війна, військо, гармата, дружина, куля, наступ, оборона, вояка, полк, рушниця.
  18. Назви широковідомих понять і предметів культури та мистецтва: музика, співи, танок; зошит, книга, олівець, папір, перо.
  19. Назви понять, пов’язаних із суспільними об’єднаннями і виробничими відносинами людей: держава, народ, плем’я.

20.Назви числових понять: один, два, п’ять, десять, сто, тисяча; перший, другий, п’ятий, десятий, сотий, тисячний.

.Усі займенники і службові слова, широко вживані в мові: я, ти, він, хто, що; а, до, за, на, над, по, при та ін[9:145].

Усі такі й аналогічні слова належать до загальновживаної лексики, бо вони означають назви відомих явищ, конкретних предметів, якими широко користуються всі, хто розмовляє українською мовою. Слова основного лексичного фонду мають загальнонародне значення, зрозумілі кожній людині незалежно від її соціального стану, професії, освіти, роду трудової діяльності. Вони відіграють особливо велику роль у спілкуванні людей.

До пасивної лексики сучасної української літературної мови належать слова, що рідко вживаються її носіями в повсякденному спілкуванні. Пасивну лексику теж можна поділити на дві групи. До першої з них належать застарілі слова, що вже вийшли або виходять із звичайного вжитку в літературній мові внаслідок того, що відпадає або вже відпала потреба користуватися ними при називанні предметів, явищ, подій сучасної дійсності або при висловлюванні певних думок з тієї чи іншої галузі діяльності, почуттів тощо. До другої — нові слова, які недавно виникли і ще не стали загальновживаними або активно ще не використовуються в мові.

Чіткої межі між активною і пасивною лексикою немає. Обидва шари перебувають у постійній взаємодії: з активного запасу слова, старіючи, переходять у пасивний, а з пасивного нові слова — в активний. Особливо інтенсивні зрушення відбуваються в лексиці в період соціальних перетворень. Так, наприклад, випали з ужитку цілі групи слів, а саме: князь, дворянин, радник, губернатор, гімназія, семінарія, ліцей.

Бувають випадки, коли слова виходять з активного словника, а згодом повертаються до нього знову. Так сталося, наприклад, з іменниками генерал, полковник, офіцер, гвардійці, які в 40-х роках, наповнені новим змістом, повернулися в нашу мову.

Таким чином, у лексиці української мови з погляду її розвитку можна виділити три шари:

) сучасну лексику, тобто активний словник;

) застарілу;

) нову лексику[20:87].

Відмирання слів — досить складний і тривалий процес. Слово архаїзується поступово. Виявившись зайвим, воно починає дедалі рідше використовуватися мовцями, переходить у пасивний словник, залишивши память про себе у писемних памятках та історичних словниках. Однак ступінь архаїзації може бути різний. Одні з них повністю застаріли, вийшли з ужитку і стали незрозумілими, інші — зрозумілі і зрідка вживаються в мові й нині.

Слова братан — племінниця по брату, гудьба — музика, галити — радіти повністю архаїзувалися і вийшли з ужитку, а марець — березень, зело — дуже зрідка вживаються для відтворення колориту давнини. Деякі з таких слів залишилися в усталених зворотах або (їх основи) в споріднених словах. Наприклад: один як перст, сказати на балай або чатувати, мружитися.

Проте в пасивному словнику сучасної української мови чимало й таких застарілих слів, які зрозумілі мовцям і сьогодні, часто використовуються в наукових працях та, із стилістичною метою, — в художній літературі. Наприклад: ліцеїст, піїт, фунт, сороківка, подушне.

Ступінь і тривалість архаїзації слів обумовлені рядом факторів: чим важливіше місце посідало слово в номінативній системі, чим довше воно жило і чим ширші його семантично-словотворчі звязки з іншими словами, тим повільніше виходить воно з активного словника і взагалі з ужитку.

Так, слово гонець тривалий час називало особу, яку посилають з терміновим повідомленням, мало багато споріднених слів (гнати, гонитва, гонитель, гоніння, гонитися, гончий), тому архаїзація його була затяжною, воно й сьогодні зрозуміле мовцям, часто використовується в художній літературі не тільки для відтворення реалій давнини, а й у переносному значенні як синонім до слова посланець. А от слово тсоз (товариство спільного обробітку землі) жило кілька років, майже не мало споріднених слів, тому й вийшло з ужитку легко й швидко.

Ступінь застарілості слова великою мірою залежить від того, як давно витіснене воно з активного словника. Чим давніше вийшло слово з ужитку, тим, як правило, вищий ступінь його архаїзації. Так, слова шуя, сагайдак, гайдук, кріс, праща мають більший ступінь застарілості, ніж гусар, улан, гренадер, меч, волость, старшина, які перейшли в пасивний словник пізніше.

Таким чином, лексикологія — одна з лінгвістичних наук про слово, що вивчає його в лексичній системі мови; вона розв’язує також практичні питання, перш за все пов’язані з лексичною нормою, засвоєння якої є однією з передумов правильного вживання слів, отже, й піднесення культури усного й писемного мовлення.

1.2 Групи пасивної лексики

Основний лексичний фонд української мови становить собою невичерпне джерело поповнення і збагачення її новими словами. Але в словниковому складі української мови є багато слів, що не належать до його ядра, перебувають поза основним фондом. Серед них можна виділити такі лексичні групи

  1. Вузьковживані слова-терміни з тієї чи іншої галузі науки і мистецтва, техніки і виробництва: аберація, аероїн, аластрим, бутадієн, гелій, клівер, мофета, позитрон, протон, синус, анаколуф, хорей, ямб та ін.
  2. Професіоналізми: болванка, вагранка, затискач, обкатка, оранка, косовиця, шканці та ін.
  3. Фонетико-морфологічні, лексико-семантичні та етнографічні діалектизми, обмежені у вживанні певною територією і використовувані в художній літературі з стилістичними настановами для створення місцевого колориту, для мовної характеристики персонажів тощо, напр.: банітувати (дуже лаяти), бездух (боягуз), виріст (зріст), вистарчати (вистачати), голощак (пісна рідка страва), горгонія (жоржина), гура (купа), доїдливий (надокучливий), докіль (доки), заманячіти (замаячити), катанка (суконна спідниця), кресаня (капелюх), лаврик (равлик), лепський (хороший, гарний), мабіть (мабуть), магазей (магазин), най (нехай), ниньки (нині), обійстя (садиба, двір), ошимок (кусок хліба), пакати (палити люльку), паха (пахва), розчумати (розібрати, зрозуміти), рдпавка (ропуха), сапуха (сажа), срібро (срібло), трачка (лісопилка), тутеньки (тут), файно (красиво),чабак (лящ), шкар’упа (шкаралупа), щир (щириця), ястріб (яструб) та ін.
  4. Окремі назви предметів побуту, якими користується обмежене коло людей: боа, жардиньєрка, манто, мотовило, плахта, гречаники та ін. До цього ж типу слів належать іншомовні слова, серед них і лексичні запозичення з мов народів нашої країни, вживані в українській мові для характеристики життя і побуту різних народів, як-от: англійські — віскі (горілка), джин (спиртний напій), клоб (гумова палиця), лендлорд (великий землевласник) («Віскі він купив зразу, але помідорів у магазині не було» — І. Багмут; «Майже всі землі в Ірландії були захоплені і поділені між англійськими аристократами — лендлордами» «Нова історія»); німецькі — бюргер (поміщик), дорф (село) («Скільки потім ішли Австрією, майже в усіх селах зустрічали бійці своїх земляків і землячок, що батракували в бюргерів» — О. Гончар); французькі — дортуар (спальня).

5. Усі застарілі слова, в тому числі історизми, що означають назви предметів, подій, явищ минулих епох у житті народу і вживаються переважно в художніх, публіцистичних, наукових творах з певним стилістичним настановами: комонь, лучник, списник; жандарм, пристав, сотник, цар.

  1. Емоційні синоніми до стилістично нейтральних літературних слів, наприклад, до слова говорити — базікати, белькотати, бубоніти, бурчати, варнякати, верзти, глаголати, жебоніти, ляскотіти, молоти, плескати, плести, ректи, цокотіти, щебетати та ін.; до слова обличчя — морда, пика, писок, твар, фізіономія.
  2. Всі жаргонізми й арготизми (барахло, буза, кореш, пацан, манатки, сачкувати, шамати, шпана тощо). У сучасній українській літературній мові вони, не маючи соціальних умов для існування, поступово виходять з ужитку [9:131].

Спільними рисами перелічених груп слів є, по-перше, їх більш чи менш обмежена певним колом людей уживаність, по-друге, їх відносно велика нестійкість у мові, зумовлена появою або зникненням позначуваних цими словами предметів, понять, явищ навколишньої дійсності, а також перетвореннями суспільно-економічного, політичного та культурного життя носіїв даної мови. Залежно від характеру різноманітних змін у світі предметів, явищ, подій і т. д. весь час відбуваються — то повільніше, то інтенсивніше — зміни в словниковому складі мови, переважно в тій його частині, що перебуває на більшій віддалі від її основного лексичного ядра.

Отже, слова, що перебувають на периферії лексичного фонду мови, характеризуються меншою стійкістю, ніж ті, що входять до його основного ядра.

Проте між шаром лексики, що характеризується стійкістю, загальновживаністю, тобто тією, яка належить до основного фонду словника, і рештою лексичного складу мови нема якоїсь сталої, неперехідної межі. Між різними шарами лексики існує найтісніший взаємозв’язок і відбувається постійна взаємодія. Тому в історичному плані саме поняття стійкості лексики теж відносне. Протягом тривалого розвитку мови в її основному лексичному фонді, як і в решті словникового складу, постійно відбуваються різноманітні зміни. З одного боку, окремі загальнонародні слова поступово втрачають цю якість і перестають бути зрозумілими для багатьох носіїв мови. Наприклад: «гутник», «кобеняк», «гульдена».

Серед слів, які не належать до основного лексичного фонду мови, існує чимало таких, що характеризуються великою стійкістю вживання протягом віків. Це переважно слова-терміни з тієї чи іншої галузі людської діяльності, напр., атом, молекула, білки, фізика, математика, невід, ятір.

Отже, розглянуті лексичні групи мають важливу особливість, обмеженість вживання та поступове зникнення певних слів. Дані групи характеризуються меншою стійкістю, адже частотність їх вживання досить обмежена.

1.3 Застарілі слова в сучасній українській літературній мові

Застарілими слова стають внаслідок постійного процесу старіння, архаїзації якоїсь частини словникового складу, дії, що весь час відбувається у складній лексичній системі мови паралельно з явищем народження нових слів чи розвитком окремих нових значень. Ці зміни зумовлені як зовнішніми, так і внутрішніми факторами розвитку мови в цілому. Обидва вони при всій їх полярності тісно пов’язані один з одним і викликають у мові зрушення її лексичної системи, певні переміщення в цій системі тих чи інших категорій слів. «Ті слова, які на певному етапі мовного розвитку вважаються неологізмами (оскільки вони ще не увійшли в загальний ужиток і перебувають на периферії узвичаєної мовної практики), згодом стають загальновживаними, тобто змінюють своє місце в системі мови. Це змушує мовну систему — в якійсь своїй частині — перебудовуватись, що приводить до переміщення раніше активно вживаних слів у розряд архаїзмів»[15:66].

Обидва процеси — народження і старіння слів — характеризуються тривалістю і поступовістю їх протікання. Застарілі слова, що є наслідком архаїзації певних лексичних категорій, не відразу випадають із мовного вжитку. Спочатку ці слова або окремі їх значення переходять із складу активної лексики до пасивної і лише потім, через тривалий час, рідко використовуються у спілкуванні, поступово забуваються носіями мови. Деякі з них зовсім зникають з мови, а деякі переходять, так би мовити, у її лексичний резерв. У ряді випадків застарілі слова з лексичного резерву можуть знову повертатися до активного життя в мові. При цьому носії мови використовують, як правило, стару звукову оболонку слів, наповнюючи її новим змістом. Після Жовтневої революції такі, наприклад, слова, як офіцер, міністр, ука, вийшли в українській мові з повсякденного вжитку. Але згодом вони відродилися, хоч уже з новою семантикою, й тепер, у сучасній українській літературній мові перебувають у складі активної лексики.

Склад застарілої лексики неоднорідний. Насамперед, у ньому розрізняються слова за ступенем їх архаїзації. Одну групу застарілих слів становлять ті, що зовсім вийшли з мовного вжитку і не побутують у сучасній українській літературній мові: бали — лікар, баяти — розповідати, блендати — плентати, братана — дочка брата, британець, братанич, братичич, братучадо — син брата, буй — хоробрий, вазнь — щастя, виживне — аліменти, віститель — парламентер, волока — назва земельної міри, голити — радіти, гарнець — назва міри місткості, об’єму, говядо — худоба, головник — убивця, гудець — музикант, гудьба — музика, звідець — шпигун, зело — дуже, кріс — рушниця, ланіти — щоки, лельо — батько, марець — березень, паздерник — жовтень, потяти — убити, правотар — адвокат, представитель — прокурор, придерженець — арештант, просинець — січень, сестрич, сестри-чич, синовець — син сестри, третник, четвертина, четка, шостка — метронімічні терміни та ін. Усі ці слова, звичайно, незрозумілі носіям мови без відповідних пояснень і довідок.

До іншої групи застарілої лексики належать слова, що в сучасній українській літературній мові вживаються рідко, тільки в певних функціональних стилях або лише в певному контекстуальному оточенні, напр.: аршин, атрамент, боярин, великдень, воздвигнути, воістину, гайдамака, гайдук, гетьман, глаголати, гонець, городовий, дзигарі, зброєносець, зигзиця, корчма, отверзати, отчина, паливода, панщина, прах, рать, свита, хлоп, шинок, ярижник та ін. Ці слова здебільшого зрозумілі носіям української мови, хоча і входять до пасивного складу її лексики.

Ступінь застарілості того чи іншого слова визначається сукупністю таких факторів, як місце даного слова в лексичній системі мови, поширеність і тривалість уживання його в минулому в складі активної лексики, наявність чи відсутність зв’язку його із спорідненими словами, а також час його випадання з активного вжитку. Якщо слово виконувало у свій час важливу номінативну функцію, було поширене в мові і використовувалось у мовному спілкуванні тривалий час, вступало в активні семантико-словотворчі зв’язки з іншими словами — воно менше підлягає процесу старіння, ніж слово незначної номінативної функції, відносно рідковживане, з обмеженими семантико-словотворчими зв’язками. Тому такі слова, як глад — голод, глас — голос, воістину — справді, рать — військо, глагол — слово, глаголати — говорити, уста — губи, чело — лоб, борня — боротьба, брань — битва, мають менший ступінь застарілості порівняно із словами тать — злодій, весь — село, гудець, гудьба, говядо, гатати і под.

Отже, застаріла лексика в сучасній українській та літературній мові посідає важливе місце, адже це звязок з минулим, тобто з культурою, історією та конкретними історичними подіями, що впливають на мову. Ступінь застарілості слова великою мірою залежить і від того, коли воно випало з активного вжитку, такі слова виконують інформативну та комунікативну функції.

.3.1 Історизми та їх функції

Історизми — «слова, які вийшли з ужитку разом з реаліями дійсності, що вони називали»[15:95]. Наприклад: починок — пряжа, намотана на веретено; чисниця — десята частина (три нитки) пасма; пістря — груба, звичайно саморобна, тканина з різнокольорових лляних, бавовняних та інших ниток; намітка — покривало з тонкого серпанку, яким повязують поверх очіпка голову заміжні жінки; очіпок — старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки; бунчук — булава з металевою кулькою на кінці та прикрасою — китицею з кінського волосу; самопал — старовинна зброя — ґнотована рушниця, що не має замка і заряджається з дула; шлик, шличок — старовинний круглий або конічний головний убір, обшитий чи оздоблений хутром тощо.

Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх, історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в художніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржання коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. <…> Хоч як завзято натискали половці, хоч як підбадьорював їх Отрок, сам ідучи попереду й пускаючи стрілу за стрілою до руських панцирів, хоч бурею літав він з своїм бунчуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застрягали в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити непроступним муром» (Л. Мосендз). 

До історизмів належать назви:

* представників різних верств населення минулих часів (князь, боярин, смерд, війт, осавула),

* давніх професій (мечник, лучник, бровар),

* старовинної зброї та знарядь праці (булава, гаківниця, сагайдак, мушкет, соха, рало),

* старовинного одягу (жупан, кирея, намітка, сапянці),

* колишніх грошових одиниць, одиниць міри (гривеник, дукат, аршин, корець, фунт) тощо [20:150].

Хронізми (історизми), — слова, що вийшли з активної лексики у звязку із зникненням понять, предметів, явищ, які вони позначали [12:543].

Зі слів українського вченого І. Олійника, історизми — це слова, які не обслуговують сучасні сфери життя, а тісно повязані з історією народу, відбивають його суспільне життя, розвиток культури, ідеологію, побуту в минулому.

Матеріальні архаїзми, або історизми не мають у сучасній літературній мові синонімічних замінників. Тому, коли виникає потреба назвати той чи інший предмет старовини, зникле явище, поняття або подію, що відбулася в минулому, завжди звертаються до цієї категорії лексики.

Мовознавець І. Білодід зазначав, що матеріальні архаїзми використовуються «сучасними письменниками в мові історичних романів, повістей, оповідань та інших творів. Відтворюючи факти і події минулих історичних епох, письменник, природно, активізує, підживлює і слова-позначення, що належать до тих епох»[8:65].

Серед матеріальних архаїзмів, або історизмів, можна виділити такі найголовніші семантичні групи слів:

. Слова, що характеризують класову структуру суспільства, соціальний стан, місце людини в суспільстві та суспільні взаємовідносини представників різних верств населення минулих часів, напр.: бай, боярин, бояриня, вельможа, вінценосний, владика, вотчинник, дворянин, дука, імператор, князь, купець, купчиха, магнат, опричник, пан, панич, пані, панок, поміщик, поміщиця, цар, цариця, чиновник та ін., з одного боку, і бидло, біднота, голота, закуп, ізгой, кріпак, міщанин, мужик, наймит, невільник, нетяга, сірома, смерд, хлоп, хлопство, челядь, чернь; гімназист, гімназистка, інститутка, курсистка, реаліст, семінарист,- з другого. До цієї групи належить також лексика на позначення колишнього державного і політико-економічного устрою деяких країн: кріпацтво, кріпаччина, панщина, половинщина, скіпщина, імперія, самодержавство, воєвода, гайдук, дозорець, каштелян, підкоморій, посполитий, сейм, шляхта, ясновельможний, аманат, аскер, візир, мурза, султан, хан та ін.; назви податків, наприклад, віконне, волове, дань, десятина, жолудне, звірове, крамарне, ловче, мито, осип, очкове, перевози, подимне, подушне, покопитне, посесія, рибне, спасне, ставщина, сухомельщина, чинш тощо.

. Назви колишніх урядових і військових чинів, адміністративних посад: війт, волосний старшина, городовий, градоначальник, губернатор, гусар, десятник, десяцький, дяк, жандарм, збирач податків, земський начальник, капрал, лава, лавник, обозний, окольничий, осавула, піддячий, підстароста.

. Назви не існуючих у наш час установ і організацій, як-от: віче, волость, жандармерія, зборня, земство, магістрат, ратуша, сенат, собор (земський), суд (гайдуцгжий, громадський, коронний), упрат та ін.

. Назви колишніх професій: бондар, бочарник, вугляр, дігтяр, кожум’яка, коногон, лучник, мечник, прикажчик, саночник, списник, чумак; бонна, гувернантка, гувернер, лакей, камердинер, покоївка тощо.

. Назви зниклих побутових звичаїв, старих обрядів, релігійних свят: великдень, маслосвяття, піст, спас, сповідання, досвітки, хрестини та ін.

. Назви старовинної зброї, амуніції, військових регалій: булава, бунчук, гаківниця, доспіх (булитий, золочений), карабеля, келеп, колчан, лати, лук, меч, мушкет, панцир, пернач, пістоль, ратище, рогатина, сагайдак.

. Назви старовинного чоловічого та жіночого одягу, взуття, головних уборів, які вийшли з ужитку: бебешка, бекеша, бурнус, джерга, жупан, запаска, карас, кацавейка, каптур, кирея крайка, кунтуш, ліврея, намітка, очіпок, плахта, сап’янці, свита, сіряк, сукняк, талійка, черкеса, чумарка, чушка, ферязь, шушон (адамашковий) та ін.

. Назви старовинних монет, грошових одиниць: алтин, гривеник, гривня, гріш, гульден, динарій, дукат, злот, злотий, золотник, єфімки, катеринки, крейцер, крижак, московка, орлянка, осьмак, півдинарій, півкопи, полтина, полтинник, полушка, семишник, серебреник, сороківець, срібняк, таляр, флорин, червінець, шаг, шеляг і под.

. Назви старовинних одиниць виміру і ваги: аршин, безмін, берковець, верства, вершок, гони, десятина, камінь, капа, ківш, корець, лашт, лікоть, миля, око, пасмо, п’ядь, сажень, фунт, чисниця та ін.

. Назви старовинного посуду: ведмедик, коновки, куманці, куфа, таріль, штофи тощо.

11. Назви зниклих народів, які відіграли певну роль в історії людства: ассірійці, вавілонці, гунни, печеніги, половці та ін.

. Назви колішніх релігійних організацій та їх представників: орден (єзуїтський, тевтонський), єзуїт, крилошан, патер, пробощ, бернардини, домініканці, тевтонці і багато інших[32:100].

Матеріальні архаїзми використовуються з пізнавальною метою насамперед у наукових і науково-популярних працях, коли йдеться про події, факти, явища, які мали місце в минулому, про життя й діяльність історичних осіб тощо, напр.: «Міста, які одержували магдебурзьке право, звільнялись у ряді випадків від управління і суду великокнязівських або королівських намісників — воєвод і старост, компетенції яких переходили до магістрату-ради на чолі з війтом. Рада складалася з радців (обраних міщанами) і бурмістрів (обраних з-поміж радців), які по черзі головували в раді. Рада відала цивільним, а інколи і кримінальним судом, поліцією, наглядала за торгівлею і т. д. У ряді міст, крім ради, була і друга колегія — лава, що складалася з обраних довічно міщан — лавників і відала судом у кримінальних справах, крім справ про вбивство, підпали і т. п.» («Історія УРСР»).

Отже, розглянувши всі подані визначення терміна «історизм», ми прийшли до висновку, що найобгрунтованішим, найчіткіше сформульованим та найбільш доступним для розуміння та осмислення є визначення І. Олійника. Саме на його тлумачення ми будемо орієнтуватися у своїй роботі.

.3.2 Архаїзми та їх функції

Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. Тобто до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами» [10:241]. Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучасній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи, зокрема такі.

. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець.

. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска.

. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове.

. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різняться однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний.

. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя) [54:65].

У художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою:

) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утримання» (І. Ле);

) мовної характеристики особи, яка говорить, наприклад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький);

) надання мові відтінку урочистості, схвильованої піднесеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина);

) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече…» (І. Котляревський).

Залежно від того, чи слово архаїзувалося повністю, а чи застаріло тільки певне його значення, розрізняють лексичні й семантичні архаїзми.

Лексичні архаїзми — це застарілі слова, що вийшли з активного вжитку з будь-яким значенням [61:3]: вия (шия), шуйця (ліва рука), буй (хоробрий), глаголити (говорити), свічадо (дзеркало).

Лексичні архаїзми застаріли в усіх їх значеннях і були замінені іншими словами з тим же значенням. Слова, до яких лексичні архаїзми є застарілими синонімами, можуть мати іншу основу (марець — березень, звідець — розвідник, чата — варта), відрізнятися словотворчими частинами (інако — інакше), фонетичними особливостями (брег — берег, вольний — вільний, утверждати — утверджувати).тилістичні архаїзми є застарілими синонімами до відповідних за значенням слів сучасної української літературної мови, що перебувають в активному вжитку. Тому вони використовуються в різних жанрах української літератури і в усному мовленні лише з певною стилістичною метою, з певною стилістичною настановою.

Стилістичні архаїзми, залежно від того, застаріли вони в усіх своїх значеннях як певні звукові комплекси чи лише в окремих, поділяють на лексичні і семантичні[8:58].

Серед лексичних архаїзмів розрізняють:

1.Власне лексичні архаїзми, тобто застарілі слова, витіснені з мови словами того ж значення, але іншої основи, напр.: ажитація — хвилювання, збудження, бран — полон, вельми — дуже, вия — шия, відати — знати, вікторія — перемога, воліти — бажати, всуе — даремно, денунціація — донос, десниця — права рука, дефравдація — розтрата, зигзиця — зозуля, зріти (узріти) — бачити (побачити), індагація — допит, ланіти — щоки, лицедій — актор, надвір — контроль, оний — той, отверзати — відкривати, отчий — батьківський, перст — палець, пря — битва, бій, рать — військо, ректи — говорити, сіреч — тобто, стогни — широкі вулиці, площі, твердиня — фортеця, умислити — надумати, уповати — надіятися, уста — губи, чадо — дитя, чоло — лоб.

2.Лексико-словотворчі архаїзми, тобто застарілі слова, яким верзлися небеса.. На суд страшний поспішає люд божий, муже-ський і женський, старий і молодий, бородатий і голений, зело грішний і світлоправедний.. В сяйві золотому, на престолі високому, сидить грізний Саваоф. Одесную — Христос. І змовкли сурми. Встав грізний Саваоф: -Чи всі зібралися? Домкомам перевірити за особистою відповідальністю.- Всі, господи.- Судитиму вас по ділах ваших… Слухай мою команду… Коториї вівці- праворуч, коториї кози — ліворуч» (О. Вишня).

3. Семантичні архаїзми — це слова, в яких поряд з активно вживаними в сучасній українській літературній мові значеннями є значення застарілі. Так, слово колода вживається тепер у значеннях: 1) великий кусок дерева («І стали зв’язувать плоти безшумно з колод, лози й снопів» — П. Тичина); 2) вулик («Я бачив, як боєць, натомлений з походу І знов збираючись у невідомий бій, По-господарському у довбану колоду Збирав упійманий пропахлий воском рій» — М. Рильський). Третє значення цього слова — метрологічне — поширене в давньоукраїнській мові, на сьогодні є застарілим: «Брали есмы ис подимъю по колоді вовса» (Укр. грамота між 1386-1418 рр.).

Первинне значення слова небіж — бідолаха, сердешний, неборак. У сучасній українській літературній мові воно з цим значенням застаріло й звичайно не вживається, тобто в такому значенні воно стало семантичним архаїзмом. А в значенні «син брата або сестри, племінник» слово небіж і тепер активно вживається носіями української мови: «З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш» (Л. Українка); «У Хоми в самого небіж учиться в Києві» (О. Гончар).

Часом архаїчна лексика набирає різного стилістичного забарвлення — залежно від свого місця в конкретному мовному оточенні і від змісту цілого висловлення, наприклад:

«Хай досі сниться іншому піїті

Шалений брязкіт кинутих шабель». (Грабовський).

«Німим отверзуться уста,

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня не полита,

Зцілющою водою вкрита,

Прокинеться» («Ісаія. Глава 35»).

Архаїчна лексика використовується в художніх творах для внесення в змалювання певних подій і явищ відтінку старовини. Тому ця лексика вводиться в мову тільки окремими елементами — словами або фразеологічними зворотами.

Лексика кожної мови не буває незмінною, вона дуже різноманітна. Але при цьому стара, давніша лексика в цілому зберігається, переходить до наступних поколінь. Пасивна лексика — це паралель між носіями минулого та майбутнього. Вона відбиває тогочасну мовну картину світу, змальовує події, відкриваючи всі реалії того, що відбувалося, тим самим збагачуючи українську мову та розвиваючи людину як обізнану індивідуальність.

Лексична система, як і мова в цілому, постійно змінюється, одні слова зникають, інші — зявляються. Саме ці процеси і відбиваються на словниковому складі української літературної мови. Отже, як активна, так і пасивна лексика відіграє важливу роль у житті людини. Вона відбиває звязок минулого з майбутнім, допомагає чіткіше збагнути зміст тих чи інших слів, підносить культуру та історію народу, підкреслює зміст кожного архаїзму.

Розділ 2. Вживання застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса»

.1 Історична основа твору Ю. Мушкетика «Яса»

Роман Ю. Мушкетика «Яса» — це твір, який ілюструє долю України XVII ст. та українського народу за часів козацтва, побут, звички, манери спілкування та менталітет. Автор намагався показати самовідданість, самопожертву з одного боку, та користь, зраду, егоїстичність, з іншого.

Відтворені Ю. Мушкетиком у художній формі події та факти належать до найбільш складних і суперечливих в історичній долі українського народу. Друга половина XVII ст. характеризувалася значними зрушеннями, які охопили практично всі сфери життя українських земель — економіку, суспільно-політичні відносини та етнокультурні процеси. Більшість із них були викликані подіями визвольної війни 1648- 1654 рр. та возз’єднанням України з Росією, в ході яких була вирішена не лише етнополітична проблема, але й досягнуті неперевершені за своєю глибиною соціальні результати (звичайно, в межах панівної феодальної суспільно-економічної формації). Переяславський акт 1654 р. закріпив сягаючу у глибину віків етнічну єдність братніх російського та українського народів. Водночас своєю героїчною боротьбою народні маси України (селяни, рядові козаки, трудове населення міст) завоювали ряд соціальних прерогатив, які вийшли далеко за межі тих завдань, що їх ставила в ході війни панівна верхівка: було знищено велике землеволодіння польських магнатів і шляхти та істотно послаблено феодальну залежність безпосередніх виробників від своїх власників, сталися помітні зміни в класово-становій структурі феодального суспільства, відбувався перерозподіл власницьких інтересів у сфері промислового виробництва тощо. Але це були тільки видимі ознаки соціальних здобутків визвольної війни. Не менш важливе значення мали зміни у глибинах суспільної свідомості селянсько-козацьких мас. Адже у них істотно порушився культивований віками панівним класом стереотип на корінне питання тогочасної епохи — питання землі та волі. Безпосередній виробник уперше відчув себе господарем становища, одержав можливість певною мірою вільно розпоряджатися результатами своєї важкої, виснажливої праці.

Події визвольної війни і возз’єднання України з Росією внесли значні зміни у політичний статус українських земель. У другій половині XVII ст. тут зберігалися певні особливості військово-адміністративного устрою, податкової системи, митних кордонів та ін. Законодавчо ці особливості закріплювали так звані «Статті Богдана Хмельницького» від, 21 березня 1654 р. та «Просительні статті» від 14 березня 1654 р., відомі в історії як «Березневі статті 1654 р.».

Проте «козацька шабля» не знищила (і не могла знищити) існуючої феодальної системи. Панівний клас — козацька старшина та українська шляхта — уже в перші повоєнні роки став на шлях наступу на соціальні здобутки трудящих. Гетьмани і генеральна старшина, а слідом за "ними полковники і дрібніші старшини — обозні, судді, писарі, осавули, хорунжі, сотники — прагнули в першу чергу зміцнити матеріальні основи свого привілейованого становища — розширити і закріпити за собою земельні багатства, посісти домінуюче місце в ремісничо-промисловій сфері, торгівлі і т. п. Паралельно відбувався планомірний наступ, спрямований на обмеження, а в перспективі — остаточну заборону переходів селян від одного власника до іншого. Процес обмеження особистої свободи безпосередніх виробників супроводжувався зростанням різних форм феодальної ренти, численних державних повинностей і поборів.

Козацька старшина України, спираючись у проведенні своєї соціальної політики на царизм, прагнула консолідуватися з панівним класом Російської держави, зайняти повноправне місце на феодальній ієрархічній драбині. В небуття йшли часи відносно демократичного козацького устрою, а феодально-кріпосницькі тенденції стали визначальними в усіх сферах економічного життя і надбудовних інституцій тогочасного суспільства.

У другій половині XVII ст. різко ускладнилося політичне становище українських земель. Шляхетська Польща, не відмовившись від своїх великодержавних устремлінь, почала відкриту агресію проти Російської держави. Не залишили своїх давніх намірів поневолити українські землі також султанська Туреччина і її васал — Кримське ханство. Складною і напруженою була внутрішня політична ситуація. Смерть гетьмана Б. Хмельницького (1657 р.) розв’язала руки частині козацької старшини, яка групувалася навколо колишнього генерального писаря І. Виговського, що став на шлях відкритої зради інтересів українського народу. У 1660 р. Правобережна Україна знову потрапила під владу Речі Посполитої. Тут розпочалася калейдоскопічна зміна маріонеткових гетьманів та генеральної старшини. Позбавлені реальної підтримки з боку народу, вони з’являлися і зникали з політичної арени, залишаючи після себе пограбовані й спалені дотла села та міста, тисячі загублених людських життів.

У відповідь на посилення соціального гніту та зрадницьку політику старшинських угрупувань по Україні прокотилася могутня хвиля народних виступів. У 1657- 1658 рр. у полум’ї повстання, очолюваного патріотами-сподвижниками Б. Хмельницького полковником М. Пушкарем і кошовим отаманом Я. Барабашем, палахкотіла Лівобережна Україна. В 1663-1665 рр. розгорнувся масовий народний рух селянсько-козацьких мас Правобережжя Загони І. Поповича, І. Сербина, 1. Децика, В. Дроздепка та інших контролювали великі райони Паволоцького полку, Полісся, Київщини, Брацлавщини. У 1666 р. відбувся виступ проти старшини і царських воєвод козаків Переяславського полку. Це лише незначна частка збройних повстань і виступів, які охопили землі України в 50-60-х рр. XVII ст.

Таким був історичний фон, на якому розгортаються основні сюжетні лінії роману Ю. Мушкетика «Яса».

Автор обмежив свою розповідь хронологічними рамками 70-х рр. XVII ст. Проте досить часто він робить екскурси у минуле (часи визвольної війни 1648- 1654 рр.). У центрі уваги автора — життя Запорозької Січі, суспільно-політичний устрій, побут і звичаї козаків, їхня боротьба проти ординців та власних феодалів. Відомо, що Запорозька Січ з часу свого виникнення (XVI ст.) відігравала визначну роль в історії українського народу. Як правильно говориться у романі, Січ не втратила свого значення і після подій визвольної війни 1648- 1654 рр. та возз’єднання України з Росією. Козацтву відведена головна роль у творі. Його відданість, відвага, самопожертва та патріотизм повинні бути увіковічені в памяті українського народу. Саме це наштовхнуло поета на написання твору «Яса».

Чимало сторінок у романі присвячено опису побуту і звичаїв запорожців, військових рад, форм судочинства. Ю. Мушкетик справедливо наголошує на нових явищах та змінах, які сталися у внутрішній структурі життя та діяльності Січі.

Варто підкреслити, що, незважаючи на специфіку свого військово-адміністративного устрою, Запорозька Січ залишалася складовою і невід’ємною частиною всіх українських земель, її внутрішнє життя підпорядковувалось спільним закономірностям розвитку Лівобережної і Слобідської України. У середині XVII ст. під впливом товарно-грошових відносин на" Запорожжі спостерігався невпинний розвиток землеробства і тваринництва. Зимівники заможних козаків поступово перетворювались у багатогалузеві господарства, які приносили значні прибутки їх власникам. Багатий документальний матеріал свідчить про значне поширення на Запорожжі різних промислів — рибальства, бджільництва, мисливства. Відомо також, що в самій Січі постійно діяли ремісничі майстерні (зокрема по виготовленню та ремонту зброї). Запорожці забезпечували себе морськими чайками, різної величини та призначення рибальськими суднами.

ІО. Мушкетик наводить справжні історичні факти, які свідчать про спроби гетьмана І. Самойловича економічно ізолювати Січ, добитися окремих уступок та потрібних йому рішень з боку запорозького коша.

У романі добре вималюваний процес соціальної диференціації в середовищі запорозького козацтва. У зазначений час різко зросла поляризація економічних інтересів різних категорій запорожців. Спостерігався інтенсивний кількісний ріст груп козаків. що в документах фігурують як «лучші», «старші», «знатні». В їх руках поступово нагромаджувалися значні матеріальні багатства у вигляді зимівників, великих табунів худоби, ремісничих майстерень, риболовецьких промислів тощо. «Лучшему товариству» протистояла багатотисячна маса запорозької голоти, позбавлена будь-яких засобів до існування. Між цими обома полярними групами запорожців постійно точилася гостра боротьба, яка досить часто виливалася у відкриті збройні конфлікти.

Роман Ю. Мушкетика «Яса» — широкомасштабне художнє полотно, на сторінках якого живуть, мислять і діють як справжні історичні особи, так і персонажі, вигадані творчою уявою автора. У галереї художніх образів у творі чільне місце по праву належить Івану Дмитровичу Сірку (р. н. невідомий — п. 1680 р.) — легендарному кошовому отаману, чиї діяння відбиті не лише на сторінках офіційних документів і літописів, але й навіки вкарбовані у пам’яті народній. Численні перекази, легенди й оповідання, думи та пісні відтворюють образ козацького проводиря — грізного і чуйного, улюбленця широких мас козацтва і «шайтана» для ворогів. І. Сірко Належав до тієї категорії козацьких керівників, яких висунула на політичну арену складна епоха XVII ст. Дані про ранній період життя цієї людини надзвичайно скупі. Автор показує цю людину справжньою, достойною звання людини, цим самим показуючи своє власне ставлення до отамана.

Ю. Мушкетик у романі «Яса» прагне показати соціально-економічне та суспільне життя на Україні у другій половині XVII ст. у всій його складності та суперечності. Автор вдало відтінив нові тенденції, які з’явилися і набули поширення у господарському розвитку та соціальному становищі різних суспільних категорій населення Лівобережжя. Зокрема, він показав поступовий, але неухильний процес феодалізації козацької верхівки, нагромадження у її руках значних земельних володінь і тисяч залежних селян. Зажерливість, користолюбство, нестримну жадобу збагачення, цинізм при виборі методів досягнення мети репрезентує у романі гетьман Лівобережної України І. Самойлович (1672-1687).

Юрій Мушкетик розкриває в образах історичні взаємозв’язки запорозького та донського козацтва, що, як відомо, мали глибоке коріння.

У своєму творі Ю. Мушкетик торкнувся питання, що є актуальним і в наш час, це питання самозванства в історії народних рухів.

Роман Ю. Мушкетикаа «Яса» — художній твір, а не спеціальне історичне дослідження. На його сторінках діє чимало персонажів, народжених творчою уявою автора. Виписані вони із знанням історичних обставин, у яких природно розкриваються характери, психологія героїв тієї епохи. Він створив загалом довершену, правдиву картину суспільно-політичного життя українських земель другої половини XVII ст.

застаріла лексика історизм архаїзм

2.2 Вживання історизмів у романі Ю. Мушкетика «Яса»

Роман Ю. Мушкетика «Яса» — художній твір, у якому описується соціально-економічне та суспільне життя на Україні у другій половині XVII століття у всій його складності та суперечності. У центрі уваги твору — життя Запорозької Січі, суспільно-політичний устрій, звичаї та побут козаків, їхня боротьба за свободу. Саме тому автор використовує велику кількість історизмів, що відображають колорит мови, реалії доби, допомагають краще зрозуміти тогочасне суспільство, його звичаї, обряди, побут, характер та мислення всього народу в цілому.

У дослідженому творі використовується велика кількість хронізмів, майже всі описані нами семантичні групи історизмів зустрічаються у романі:

назви урядових та військових чинів; назви старовинної зброї, військових принад;

назви зниклих народів, що мали важливе значення в історії людства;

слова, що відображають місце людини у суспільстві та взаємовідносини між різними верствами населення, політико-економічний устрій;

назви одягу, взуття та головних уборів; назви професій;

назви установ та організацій, що вийшли з ужитку;

назви посуду; назви монет, грошових одиниць;

назви одиниць виміру та ваги; назви страв та напоїв;

назви побутових звичаїв, старих обрядів.

До першої групи належать назви урядових та військових чинів. Ці історизми зустрічаються впродовж усього твору та становлять 15 % від усіх виділених нами лексем. Вони надають особливого відтінку, колориту та реалістичності доби, що змальована автором, наприклад: «Ми впізнали, що ти козак» [321]. « Відтак двоє дужих ординців ухопили його за руки й втягли його до великого червоного зсередини намету з високою шкіряною кобкою зверху: в просвіт між нею та наметом падало світло» [321].

Назви урядових та військових чинів демонструють ставлення інших до конкретної особи, оскільки за званням, що носить людина, можна зробити про неї висновки, а саме: чи відповідає характер, особистісні якості та індивідуальні риси героя даній посаді або чинові, наприклад: «Й саме тоді, коли гетьмана покривали бунчуком, на майдан з-за низенької церквиці вїхав запряжений парокінь віз» [28]. «Кошовий повісив шапку на деревяного тиблика біля дверей, розгладив оселедця й аж тоді привітався» [54].

Також дана група є засобом індивідуалізації персонажа, надає йому певної загадковості та важливості у творі, наприклад: «Хотів пройти до осідланого коня, але наштовхнувся поглядом на постать бейлербея, начальника яничар, зупинився» [322]. «Залишається одне — померти мужем» [323]. «Осавул з чатою довго не могли дати ладу, через те й кануло немало часу, доки валка вгамувала спрагу» [465]. «Коли голови втікачів стали зливатися з обрієм, кошовий наказав окличникові погукати старшину; ледве зійшлися всі восьмеро похідних полковників, а також осавули й підосавули і стали перед ним, він поклав руку на булаву за поясом, другою показав у степ» [473].

Друга група представлена назвами старовинної зброї, військових принад. Даних історизмів близько 18 % у романі, вони відображають історію та тогочасний стан суспільства, наприклад: «Селім-Гірей вийняв з піхов шаблю» [327]. «Хан був у легкій сорочці-камкіс, все інше — кольчуга, лук, сагайдак — лежало на лаві» [323]. «Мелькали бліді, розлиті плями рушниці, стукотіли порохівниці» [332]. «Біля обкованих залізом дверей порталу залишилося пятеро чи четверо воїнів велетенської статури у кольчугах і шоломах-місюрках, страшенних у своєму спокої» [441]. « З того ж таки, як розташоване, як стоїть, навіть з піднятих списів і шабель» [449]. «Шаблі, гетьмани, спалахи гаківниць, гучні литаври — все обернулося в одному колі, наче у велетенському барабані: й блиск булави, і хряскіт черепів, і закличні погуки» [504]. «Там розсідлав коня й скинув з нього гнуздечку, заховав у кущах сідло й весь риштунок — рушницю, шаблю, пістолі, схожу на качку порохівницю — натруску, примоцував гіллячками» [482]

Подані хронізми відтворюють ідеологію українського народу та події, що повязані з визвольною війною, ілюструють особливості підготовки воїнів, їх вольові якості, показують ставлення героїв до конкретної історичної ситуації, наприклад: «Спорудять чайки…» [25]. «Сто чи більше літ століть на перешкоді Кримському ханству Запорозька Січ» [327]. «Там стояли зимівлею турецькі галери, в поза навігаційну пору вони правили за тюрму» [465].

До третьої групи відносяться назви зниклих народів, що мали важливе значення в історії людства. Близько 7 % всіх історизмів у творі репрезентують дану семантичну групу. Вона мала за мету показати значущість представників різних націй у суспільстві, наприклад: «Він розпочинав велику битву за остаточне знищення гяурів» [327].

Також ця лексика відображає ставлення конкретного народу до тієї чи іншої нації, описує почуття, які виникали при їх згадці, наприклад: «Їхні татарські союзники — варвари, а великий хан — дикун» [322].

Кожен народ залишив помітний слід в історії, культурі, мистецтві та в інших сферах людської життєдіяльності, але не кожна нація змогла завоювати повагу, достойні відгуки та прихильність до себе, наприклад: «Бачив широку холодну балку, припорошений снігом татарський табір, де перемішалися потворні, обкидані снігом кінські голови й схожі на могили горбочки, високий намет і гурт басурманських ватагів біля нього — все справжнє й несправжнє в своїй неймовірній істинності» [322]. «Сірко ніколи не довіряв ханові, ханські слова що пужина, басурман уже одвіяв усе наперед і зерно засипав до таємного сховку» [513].

Четверта група найширше представлена у творі Ю. Мушкетика «Яса», вона становить 20% від усіх історизмів. Це слова, що відображають місце людини в суспільстві та взаємовідносини між різними верствами населення, наприклад: «Вони вірять: воля, що козакувала за Хмельницького в усьому краї, не вмерла, не згас її дух, не вичахла надія на життя без пана, боярина і старшини» [41]. «Не був безпомильним стрільцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякається, не пропустить супостата» [332]. «Під шинком — три великі липові колоди, покладені тут не без умислу: обсядуться на них братчики погомоніти, а тоді котромусь і закортить закропити балачку або запитий якийсь дрібний гендель, чи й просто нашкрябають із глибоких кишень вкинуту просто на землю шапку на кварту-другу» [526]. «Воєвода Чернецький з потурання Тетері викинув з могили кістки великого гетьмана, й пішла шляхта чужинська й своя потоптом по тих кістках, по українській землі»[498]. «Ще жодній покритці, навіть жодному найзапопадливішому слузі не давав такого дарунка» [409]. «Інакше ти покруч, потороча, бридке створіння, а не людина» [385]. «З-за Лаврінової спини виступив ще один татарин у повстяній, отороченій по краях заячим хутром шапці й задзигорів швидко, аж Лаврін спочатку думав, що той лепече по-татарськи, й тільки згодом утямив, що то товмач і говорить він по-українському» [321]. «Нетяги вже допивали краю, не завтра — позавтра брагарники витурять їх з шинків утришия» [571]. «Ляхів потяв, татар потяв…»[343].

Названі історизми репрезентують також політико-економічний устрій, наприклад: «Він робить те, чого не зробив султан з усіма військами»[325]. «Ще й запросив до українських міст воєвод із Москви, ще й отримав із власних царевих рук боярський чин, ще й одружився на княжні Долгоруковій» [499]; назви податків, наприклад: «Про непослух селян, які не хочуть платити чинш і сичать Сірковим імям» [29].

Ці назви ілюструють і класову структуру суспільства, допомагають краще збагнути історію, культуру народу та тогочасний стан, наприклад: «Але ж подумай сам, мосьпане, хто ти є, — казав далі розважливо кошовий, і це було страшніше за докори, за гнів» [379]. «Наймит мій» [324]. «Домова була справляти могарич після кожної тоні, — кричали голоколінчики»[532].

Пята група — назви одягу, взуття та головних уборів становить близько 7 % назв. Одяг, що представлений у творі, виконує різні функції, а саме: захисну (захищає від поганої погоди, різних перешкод на шляху особи), оберегову (оберігає від дурного погляду, недоброзичливого ставлення та зглазу), естетичну (підкреслює смак та преваги людини), етнодеференціюючу (вказує на регіон), соціальну (демонструє соціальне становище героя), статево-вікову (репрезентує стать та вікові особливості щодо вдягання одягу), наприклад: «І одягнений так само — в довгу сорочку, підперезану ликом, полотняні штани й личаки» [508]. Даний приклад демонструє соціальну функцію, тобто відображає соціальне становище людини. «Постоли, вони легші, побіжать швидше» [29]. Постоли у цьому контексті виконують захисну функцію, тобто захищають героя від різних перешкод. Наприклад, якшо людині потрібно кудись швидко дібратися, або втекти, то цей вид взуття якнайкраще підходить для виконання тієї чи іншої дії.

Дані слова відображають колорит українського народу, історію, культуру, що характеризує головних героїв, допомагає краще зрозуміти їх соціальне становище в суспільстві та ставлення інших до них, наприклад: «Щоправда, саме тоді й засумнівався Сірко в його людській щирості, зрозумів, що простим козацьким жупаном кошовий прикривав свою панську душу» [499]. «Хитрий і підступний був то чоловік, драні чоботи поміняв на шиті золотом сапянці, що ніхто й не зогледівся, ніхто того й не помітив» [499]. «І вже не прикриють гріхи ні ряса, ні жупан, ні сірячина» [521]. «Лише кілька чоловік зі всієї збірні не згубило людського чину, мали свити й чоботи, деякі були навіть при шаблях» [526].

До шостої групи належать назви професій, що складають 9% від всіх історизмів. Вони відображають характер людини, її індивідуальність, наприклад: «Уже й так у піснях проклинають тебе кобзарі…» [383]. «Пізнього ранку вернулися з лиманів забродчики» [531]. «Гарно змандрується Сироватці з січовими чумаками, з великим отаманом Дорошенком» [479]. «Тому й сказав паламареві, аби не будив» [46].

Ці назви вказують і на ставлення вищого керівництва та особистісні якості героя, наприклад: «Грубий подільський рябчак сповз з нього на долівку, джура підтискував босі ноги, намагався сховати їх, але не було куди» [44]. «Ходуном ходили широкі грубі липові лави, й дубові столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками» [32].

Назви професій відтворюють також класовість суспільства та історичну значущість кожної професії, зокрема тих, що якнайточніше відображають вид діяльності особи, наприклад: «Вчора од царя прибув ще один гонець з новим респонсом» [52]. «Чауш коротко оповів ханові, що він зі своїми акинджі наткнувся в двох фарсахах звідси на великий зимівник на острові» [322]. «За стіною куняли різного штибу писарі канцелярії» [30]. «Мій резидент у султана дознав» [377].

Історизми, що складають сьому групу, становлять лише 5 % — це назви установ та організацій, які вийшли з ужитку. Вони репрезентують стан суспільства, різноманітність сфер життя українського народу в XVII столітті, роль та місце громадських та державних організацій у житті конкретної особи, наприклад: «Він зрозумів, що вчинив зраду, якої, мабуть, запорозький кіш не знав одвіку» [326]. «Перед ним лежали Дніпро, плавні, Військова скарбниця, кіш» [326].

Ця група слів відображає колорит тогочасної доби, культурне та історичне значення тих організацій, що посідають важливе місце в українському самоврядуванні, наприклад: «На Січі старшина зібралася в отамановому курені й радила раду, що робити з полоном та побитими супостатами» [336].

До восьмої групи належать назви посуду, вони складають 7% від загальної кількості історизмів. Посуд є представленням культури конкретної доби та народу, він передає настрій та думки особи, слугує головним засобом передачі інформації з одного покоління іншому, наприклад: «А сам шепоче щось і очима на сокиру в кутку серед рогачів показує» [329]. «Чумаки довго радилися й прийняли Сироватчину пораду, а той потім нагодував Філона таранею та хлібом із салом й одягнув у стару, але позалатувану чумарку, яку мав у запасі, й випросив у одного з чумаків для Філона чоботи» [482]. «Одначе червоне вино замерзло в бурдюзі, служник, розірвавши бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мідну тарілку червоних крижаних скалок і поставив під комин на жар» [324].

Дана семантична група вказує на національний характер народу, колорит доби, культуру та звичаї, що мали своє перенесення на посуд. Також ця група має тісний звязок із побутом, індивідуальними захопленнями, звичками та професіями людей, наприклад: «Принеси дві янчарки, — наказав Дорошенко» [380]. «Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрівав у сінях на кобицях, від так кухарчуки знімали з гаків, що були прикріплені на ланцях до сволоків, велетенські казани й пірили їх на дрюках у двір — обідали просто неба на широких попанах» [523].

Девята група презентує назви монет, грошових одиниць, що складають 5 % від усіх історизмів. Вони відображають соціально-економічний стан українського народу, додають певного колориту творові та несуть історичну значущість минулої доби для майбутнього: «Чи не маємо для того золотих єфимків?» [52]. «Романовський після цього свого посольства докине туди кілька жмень червінців [563].

Також через назви грошових одиниць передається ставлення та прихильність народу до конкретної тодішньої влади, наприклад: «З тебе штоф за науку» [570]. «В чересі у Ластівки ще брязкотіли таляри, те чув маленький карячкуватий циган, липнув до козака, обіцяв по трьох картах вгадати, куди тому стелиться дорога, але той одмахнувся од нього, як од набридливої мухи, бо знав свою дорогу й так» [572]. «Звичайно, з голоду не пропадеш: пожаліє хтось із запорожців, кине в карнавку чи на тацю за тебе ті шеляги, але ж по тому й страва в горло не йде» [523-524].

До десятої групи відносяться назви одиниць виміру та ваги, що становлять 1 %. Дана семантична група відтворює реалії доби, колорит мови тих часів, характеризують тодішній український народ, наприклад: «Чауш коротко оповів ханові, що він зі своїми акинджі наткнувся в двох фарсахах звідси на великий зимівник на острові» [322].

Одинадцята група складає 4% — це назви страв та напоїв, що передають національний характер народу, наприклад: «Снідали щербою та коржами-загребами, одначе варив щербу кухар не так, як інші: рибяча юшка крута, а борошна тіль-тіль» [50]. « Варили по-запорозьки — щоб ложка в кулеші не хилилася»[362]. «Всі їдять однакову саламаху, однаковий чорний хліб» [565].

Дана група відображає вподобання та смаки конкретної особи, наприклад: «Пили калганівку, їли куліш із тертим горохом, ласували раками, запиваючи їх березовим соком» [517]. «Їли печене сало, холодець з хроном, вергуни і локшину, запиваючи все це запашним узваром із дичок» [341].

Назви їжі відображають і особливості побуту козаків, характеризують їх життя, ведення господарства. Різноманітність їжі вказує на те, що вона займає дуже важливе місце в суспільному житті кожної особистості. Основу харчування становили рослинна та борошняна їжа (борщ, галушки, різноманітні юшки); каші (особливо пшоняні та гречана); вареники, пампушки з часником, лемишка, локшина, кисіль та ін. Значне місце в їжі надавалося рибі, у тому числі солоній. М’ясна їжа селянству була доступна лише по святах. Найбільш популярними були свинина й свиняче сало. З борошна з додаванням маку та меду випікали численні маківники, коржі, книші, бублики. Поширені були такі напої, як узвар, варенуха, сирівець, різноманітні наливки й горілка, у тому числі популярна горілка з перцем. Як обрядові блюда найпоширеніші були каші — кутя та коливо з медом.

Дванадцята група включає в себе назви побутових звичаїв, старих обрядів, що складають 2%. Вони характеризують світогляд козаків, їх ставлення до культури, усталених норм та правил. Ця група відображає національний менталітет та ментальність носіїв мови, наприклад: «За давньою козацькою регулою» [42]. «За що тебе брати на квестію» [397].

Дослідивши роман Ю. Мушкетика «Яса», можна зробити висновок, що представлені у роботі історизми є основним засобом для відтворення та відображення всіх сфер тогочасного соціального життя українського народу. Тобто хронізми представляють усі виділені нами семантичні групи, а саме: назви урядових та військових чинів; назви старовинної зброї, військових принад; назви зниклих народів, що мали важливе значення в історії людства; слова, що відображають місце людини у суспільстві та взаємовідносини між різними верствами населення, політико-економічний устрій; назви одягу, взуття та головних уборів; назви професій; назви установ та організацій, що вийшли з ужитку; назви посуду; назви монет, грошових одиниць; назви одиниць виміру та ваги; назви страв та напоїв; назви побутових звичаїв, старих обрядів.

Аналізуючи історизми, ми помітили, що семантична група, яка репрезентує назви релігійних організацій та представників, не представлена у даному творі. Це повязано з тодішнім ставленням влади до релігії та її представників.

Найчастіше в романі зустрічаються слова, що позначають місце людини у суспільстві та взаємовідносини між різними верствами населення. Це повязане з тим, що у творові автор підкреслює неповторність кожного героя, його особистість та індивідуальність, позитивні та негативні риси. Дослідивши всі наведені приклади хронізімів, можна зробити висновок, що вони виконують інформативну функцію, яка полягає у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність, у відображенні обєктивної реальності. У цьому і є основна роль історизмів.

Отже, історизми не обслуговують сучасні сфери життя українців, а тісно звязані з історичною долею нації, відбивають її суспільне життя, розвиток культури, ідеологію, побут; відтворюють реалії минулого, цим самим допомагаючи збагнути поведінку, думки та емоції кожного з героїв роману Ю. Мушкетика «Яса».

.3 Функціонування архаїзмів у романі Ю. Мушкетика «Яса»

У романі Ю. Мушкетика «Яса» зустрічається велика кількість архаїзмів, кожен з яких має своє призначення та застосування в тій чи іншій ситуації. Вони виконують різні стилістичні функції: служать засобом відтворення колориту минулих віків, надають урочистості, схвильованості, піднесеності, вживаються для мовної характеристики героїв, створення фальшивого пафосу, комічних ситуацій, іронії, сатири і сарказму; відображають емоції, думки та поведінку героїв, їхні стосунки між собою.

Залежно від того, архаїзувалося слово повністю, чи застаріло тільки певне його значення, можна розрізняти: власне лексичні, лексико-словотворчі, лексико-морфологічні, лексико-фонетичні та лексико-семантичні архаїзми. Окремо доцільно було виділити стилістичні архаїзми, що є синонімами сучасних слів. Розглянемо ці групи детальніше.

Стилістичні архаїзми замінюються рівнозначними лексемами, що є більш прийнятними, більш придатними для називання тих самих понять, явищ, предметів дії, для вираження однакових думок і почуттів. Дана група складає майже 20 % від усіх архаїзмів у творі, вона відображає колорит мови та висвітлюює певні події та явища старовини. Наприклад: «Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пішов Денис»[490]. «Сірко розсідлав коня, пустив на попас, сіли з Нечемою на розстеленому кулі очерету, гомоніли» [510]. «Готовий стати сеї ж миті перед судом твоїм, тільки скажи, що все, що посилаєш народу моєму, не в безконечну покару, а в майбутню славу» [515]. «Звичайно, з голоду не пропадеш: пожаліє хтось із запорожців, кине в карнавку чи на тацю за тебе ті шеляги, але ж по тому й страва в горло не йде» [523-524]. «Домова була справляти могорич після кожної тоні, — кричали голоколінники» [532]. «Відав, які немилостиві до запорожців татари, напевне знав: чинитимуть важкі спитки, то порішив видати себе за аргатала, який заблудився в степу» [532]. «Із-за Лаврінової спини виступив ще один татарин у повстяній, отороченій по краях заячим хутром шапці й задзигорів швидко, аж Лаврін спочатку думав, що той лепече по-татарськи, й тільки згодом утямив, що то товмач і говорить він по-українському» [321]. «Як подам гасло, — сказав Степаненко, — одтуляйте разом усі вікна й робіть випал» [332]. «Ще й був припечатаний до примостки гострими рибальськими остями, вони стриміли з шиї» [532]. «У теплі, в дворі, шабля ворожа не висить над головою, звір не блукає доокіл» [320]. «Хотіли бити в мерзлій землі могили, але ж скільки то треба могил — навіть одну велику могилу не спроможні були видовбати в мерзло землі» [336]. «І все у Верещаковому домі було міцне, будоване на безвік» [341]. «З могили було видно далеко наокіл» [347]. «У бік південний скільки не зори — поля й поля, доли і видолинки, земля пана За майського, і в східний та західний також, а в північній стороні текла річка Гнилий Тікач і стояв панський фільварок» [347]. «Від тої тиші він очутився, повернувся до Щербака та Пелеха» [364]. «Хоч ти й на чуже недавнечко засилав женців» [376]. «І вже пізніше, коли його прийняла за підпасича дядина, у веселій хлопчачій зграї спізнав багато злого, але немало й доброго, все зле було кабешне, добре йшло від мислі й серця» [399]. «У сінях на кленовім стовпцеві стояло деревяне відро з водою і великий мідний питун, але Сірко не захотів умиватися біля хати, пішов до річки» [44]. «Дістав люльку з довгим мідним ланцюжком, простягнув до Минаєва, що присів поруч навпочіпки» [349].

Стилістичні архаїзми надають мові відтінку задумливості, непевності, є засобом вираження автором свого ставлення до нації, наприклад: «Щоб, значся, ніхто не дознав…» [570]; урочистості та піднесеності, наприклад: ««Поміняти звичаї, вітцівщину — це поміняти матір»[464]; характеризують героя, наприклад: «Сироватка не міг утямкувати, чого це йому не спиться» [320]. «Хан злостився, кусав губи, що не володарював над часом, а тільки над людськими життями» [327]. «І тільки тоді, коли його доведуть до киплячки, тільки в буйному хмелі вловлює Флор у ньому щось таке, що раніше не раз спостерігав у Стеньці» [367]. «Він подумав, що Дорошенко знову хмільний, буде чаркуватися, пити його здоровя, покличе музики, ще й сам вдарить «козачка» або «горлиці» [374]. «І живуть вони ліпше од інших хлопок» [406].

Дані архаїзми передають також сарказм, іронічне ставлення до конкретного героя. Наприклад: «А те нам тільки дивно, що ти, пане гетьмане, багато біля нас херхелуєш, мов твій покійний батько на хавтурах з парафіянами» [561]. «Чогось мені в голові чмелиться»[320]. «Зіпсували гаспиди нам усі празники, — сказав Кваша і, позіхнувши та перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку» [338]. «Баба припарки робить» [340]. «А ось тобі», — проказав подумки Чернеченко й скрутив загогулисту дулю, але з рукава кожуха не висунув» [344]. «Хіба ж ото таки цар дринзає, як пяний дячок, і дулі суче!» [364]. «Гей, приберіть ратища, повиколюєте очі, — вдавно гнівно насурмив брови, а подумки відзначив: «Вскочив у халепу» [376].

Роль стилістичних архаїзмів полягає у відображенні душевних мук та переживань героїв, наприклад: «Так він запродав Україну за боярство і князівство» [342]. «Почував, як важко замлоїло в серці, як осмута оповила душу» [342]. «Його лякала та стріча; якщо й цього разу піде врозруб, доконечно змаліє надія на оборону краю, на іриденту — на все те, чим жив і задля чого стільки років не випускав з рук шаблі» [366]. «І враз скипіло в Дановім серці, він стиснув кулаки, що лежали на колінах, прямим, кинджальним поглядом сіконув дяка» [398].

Лексико-словотворчі архаїзми становлять майже 10 % від загальної кількості. Досліджувана група відрізняється від сучасних відповідників, вона має за мету найточніше передати реалії тогочасної доби, наприклад: «Казали їсти — їла, кликали до молитви — молилася, але все те з чиєїсь понуки» [505]. «Їм обом щастило: в куточку, де вони сиділи, панував смерк, і не треба було дивитися один одному в очі» [525]; найяскравіше відобразити колорит, охарактеризувати мовні особливості особи, наприклад: «Тоді нехай оцей парубок і буде Миколою, — пораяв Сироватка» [481]. «Мо, вже й не вилізе звідси!»[10]. «Гетьман справедливо каже: такого не бувало, коб християни порятували поган» [561]; її емоції, думки та переживання, наприклад: «…і як робили козаки вилазку, і як ще раз уночі з ножами в зубах перепливали річку та сповняли у ворожому таборі криваву мсту» [514]; передати характер та особистісні якості героїв, наприклад: ««Боже, — прошепотів, — скажи мені, подай знак: намарні чи не намарні наші жертви і вся оця руїна, овдовілі матері, посиротілі діти?» [515].

Власне лексичні архаїзми називають предмети та явища, що існують і тепер, але витіснені з активного вжитку іншими синонімічними словами. Вони складають найбільшу кількість від загальної кількості у творі (близько 30%). Дана група виконує репрезентативну функцію, що відбиває позначення та відтворення світу речей, наприклад: «А він дарма що однорукий, а дужий, як катемлик» [490]. «Біля самого берега йшли згинці, а далі поприсідали, й вода струменіла по мокрій одежі, й тіло струшував дріж, а він стискав зуби, аби не цокотіли» [511]. «Скрізь бачить недбальство, не сповнення старих звичаїв і шпетить кожного, кого здибає» [515]. «Ниньки в усьому тому важко розібратися» [520]. «Лише кілька чоловік зі всієї збірні не згубило людського чину, мали свити й чоботи, деякі навіть були при шаблях» [526].

Також ці назви репрезентують інформативну функцію, що передає певний зміст речення, наприклад: «Весною і влітку, коли ріки-протоки течуть вспак, запорожці добираються до Дніпра Павлюком» [523]. «Ніби змагається з ним і з усіма тими — тисячами, а може, й мільйонами, які застерігали інших, бо самі не могли до того допясти» [27]. «Накрутила її тоненька й тремтяча правиця великого візира Мехмеда Кепрюлю» [21]. «За стіною куняли різного штибу писарі канцелярії» [30]. «Цидулу ось написали» [40]. «Витерши ще чимось смердючим груди й потягли на ковнір, боляче шильнувши ятаганом в піхвах під ребро» [320]. «Він підвівся з лави й пішов навкіс по світлиці» [562]. «Але його кинули на холодну, вже присипану снігом повсть, на котрій нещодавно відхаючували од смерті, й не чипали більше» [321]. «Перед ним лежали Дніпро, плавні, Військова Скарбниця, кіш» [321]. «Чи через те, що майже не знав інших молодиць, чи за щось в покуту» [328]. «Й хоч наступного дня Ісаєнкова Мокрина божилася, що то її теля, Сироватка стояв на своєму, бо знав, з ким насправді стояв у смертельному прю»[329]. «Як же ти подаси, коли бусурмани геть запрудили вулиці, — одказав од вікна інший козак» [331]. «У курені панував шарварок» [331]. «Два дні гналися козаки, а на третій шквиря замела сліди втікачів» [336]. «Проте не одвітом перед кошем зараз турбувався отаман» [336]. «Той шпарко порачкував під лаву» [344]. «Багато хропосту наробив, багато лиха» [342]. «Ляхів потяв, татар потяв…» [343]. «Колись уже ставила на Січі свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув» [344]. «Тільки ж дивися не потицькай» [349]. «Не те що власне, де нивка куца, як посполитський вік: натягаєшся на зворотах плуга, насобкаєшся, начіпляєшся за тини, пеньки та ще, дивись, перекинеш сусідську межу» [364]. «Сідлай коня і копоти в Бахчисарай» [377]. «Кошовий повісив шапку на деревяного тиблика біля дверей, розгладив оселедця й аж тоді привітався» [54]. «Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрівав у сінях на кобицях, від так кухарчуки знімали з гаків, що були прикріплені на ланцях до сволоків, велетенські казани й пірили їх на дрюках у двір — обідали просто неба на широких попанах» [523]; експресивну функцію — самовираження, створення образу мовця, наприклад: «От і вловив, ось і поїли, й оскоромилися. Страшний це гріх — їсти в піст мясо» [517]. «Обсяде сирітська дітлашня колоди під тином, світить голодними очима, й струпом береться козацьке серце, й крижаним холодом обвіває його» [500]; та емотивну функцію — вираження почуттів та емоцій, наприклад: «Іноді сердився, кпив з неї, Софія від того ще дужче замикалася в собі, в її очах чаїлися образа і докір» [505]. «В цьому переконався давно, після численних власних помилок, перейшовши через важкі, каламутні ріки підступів, наусту, обмов» [563]. «Одначе й тепер не стільки квилив душею, скільки намагався пробитися думкою далі» [336]. «Монялися, сопли, відштовхували один одного» [340]. «Та не так, мурлом до стіни» [344]. «Це було так вражаюче, так кривдно, що мозок потьмарився йому й він, полишивши ворога на божу волю, полишив військо на наказного гетьмана, погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жінку та її милосника» [382].

Власне лексичні архаїзми відображають преважно колорит мови, наприклад: «І скурали козаки також кварцяних жовнірів на очах обох таборів, і тікали жовніри в табір, а козаки стинали їх» [513]. «Одні раяли сісти в човна й вернутися на Січ, інші — послати туди отамана з двома веслярами і нехай не вертається без барила з оковитою» [532]. «Козак приклав руку до чола, зорив у далечінь» [19]. «Сніг навколо вогню обтав» [321]. «Надішлють грамотку, вишпетять» [393]. «Не такі мудрагелі в льохах гризли заліза» [396] «Сідай у фотель» [406]. «По той бік струмка на горбі сидів ворон, він поопускав крила, хекав з жароти, а оком пантрував на табір, вишукував здобич» [465]. «Писано в Січі Запорозькій року 1675, сентемврія місяця, 23 дня» [478]. «Під шинком — три великі липові колоди, покладені тут не без умислу: обсядуться на них братчики погомоніти, а тоді котромусь і закортить закропити балачку або запитий якийсь дрібний гендель, чи й просто нашкрябають із глибоких кишень вкинуту просто на землю шапку на кварту-другу» [526]; особистісні характеристики героїв, наприклад: «Хоч потім (потім!) багато балакали, буцім гетьман на той час хорував здоровям, що почалися в нього нелади вдома, й був невдоволений Тимошем» [512-513]. «Про те почули двоє прибишів, пішли в монастир, сонного воротного убив обухом один ґвалтівник, а другий убив ченця, коли той молився при світлі лампади» [519]. «На решті ж — тільки штани та сорочки (й на кожному шапка), а були й такі, котрі прикривали стид рушником або якоюсь мішковиною, обіпявшись нею довкруж стану» [526]. «Бо славляться вони своєю не цнотою, там завжди валасається кілька дівчат, що їх називають хльорками або потіпахами» [534]. «Часом це йому набридало, але він не давав собі послабки» [564]. «Нетяги вже допивали краю, не завтра — позавтра брагарники витурять їх з шинків утришия» [571]. «Зараз теж всівся на свого шевляга, править теревені, і язик йому не пухне» [328]. «Був він у печінках усім, бо ж стільки всіляких кабешів робив, не привиди боже» [329]. «Ті, котрих занютовано при твоїм попуску» [383]. «Ось прочумаєтесь…» [387]. «Нехай дає одвіт» [387]. «Його маленькі очиці захоплено блищали, по пиці розповзалася масна, хитренька посмішка, й він справді був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодія» [365]. «Кебетливий ти» [482].

Власне лексичні архаїзми надають мові твору тону урочистості, наприклад: «Ми їх скурали, а не вони нас, — твердо сказав Сірко» [343]; схвильованості, наприклад: «Прецінь, — перепинив Романовський, і його важке брезкле обличчя збуряковіло чи з досади, чи з гніву» [561]. «Перейняти всі дороги до втечі» [327]. «В розмирі ми з ним» [343]. «Не бридь дурного, — трохи боязко, а трохи суворо кидає Яків» [347]; наказовості, наприклад: «Шапку, хлопе!» [355]. «Коли б розподілити всю займанщину наново!» [41]. «Обчім мовчать бандури і кобзи?» [505]; та піднесеності, наприклад: ««Далебі, ні!» [18]. Інколи вони репрезентують комічність ситуації, наприклад: «Почекай, хлопче, може, щось зметикуємо гуртом, мовив» [481].

Лексико-фонетичні архаїзми мають як лексичні, так і фонетичні особливості, їхня кількість у творі складає 15%, вони відображають переважно реалії доби, наприклад: «Втопкав стежку в цей байрак — кінь сюди вже йшов сам, без повода» [507]. «Сироватку поймав неспокій» [581]. «Це вони принесли маєво весни — чи й не маєво, а спомин про неї» [39]. «Один випадковий стріл, один погук — і все зрушиться, загримить, закипить, чорне перемішається з білим, біле — червоним» [326]. «Підгорнулася б Січ під гетьманські штандарти, — правив своє Черняченко, — їй би вигода, а Україні слава» [342]. «А скрізь по лісових нетрях, де ми їхали, московити дьоготь женуть, і мають з того таляри загранишні… — вів свою лінію Щербак» [365]; надають творові відтінку старовини, наприклад: «Незабаром Трохим постеріг, що вона посміхається його братові Зіновію» [509]. «Сироватка тільки тоді стрепенувся, як по його грудях ізнагла прокотився якийсь згук, а на гострому зламі каменя почулося тонке гудіння» [9]. «Одначе червоне вино замерзло в бурдюзі, служник, розірвавши бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мідну тарілку червоних крижаних скалок і поставив під комин на жар» [324]. «Бачили одну нову зірку, звечора її ще не було, відали, що небавом біля неї спалахне ще чотири» [325]; урочистості, піднесеності, наприклад: «Го-го-го-го! — на повні груди сміявся Сірко (звідки взятися комареві в місяці березілі?), засміялися й козаки» [38]; схвильованості та характеризують мовні особливості героїв, наприклад: «Я його перепеню» [510]. «Небавом буде трапунок, де тому гніву пролитися» [562]. «Щось ти й тоді вчворив» [35]. «Щасен чоловік, що все чинить обачно, й син людський, що твердо в законі держиться…»[397]. «Снідали щербою та коржами-загребами, одначе варив щербу кухар не так, як інші: рибяча юшка крута, а борошна тіль-тіль» [50].

Дана група репрезентує також міжособистісні відносини між людьми, наприклад: «Чолом, вашмосць» [495]; емоції та почуття, наприклад: «Стояв і думав, як би не одурити себе й тих, на кого націлена ця орда» [321]. «Сироватка подумав, що Шевченкові знову зашумувала в голові пінна або потемріло в очах, бо знав: до жартів кум не здатний» [330]. «Сірка чи не вперше на віку поймав страх» [336].

Лексико-морфологічні архаїзми становлять 10% від загальної кількості, є засобом вираження експресії у творі. Дана група відображає емоційний стан героїв, їхні переживання, наприклад: «За віщо?» [505]. «Ізиди, сатано» [519]. «Бо ж мусимо бути всі яко єдине тіло» [561]; ставлення автора до них, наприклад: «Бог послав спитаніє у вірі сильним синам своїм» [518]; допомагають краще зрозуміти поведінку та думки героїв, наприклад: «А я ось впорядкую стога й до молодиць хамону» [496]. «Про це свідчила його поведенція, його обличчя, а найбільше — очі, їх не текучій погляд, і самі вони мовби оловяні, не пропускають углиб світла і чужої думки» [563].

Дана група надає відтінку старовини та минулого, певного мовного колориту та особливостей подій, що описуються, наприклад: «Воєвода Чернецький з потурання Тетері викинув з могили кістки великого гетьмана, й пішла шляхта чужинська й своя потоптом по тих кістках, по українській землі» [498]. «Вони повинні були швидко, вмент вирізати невірних, одтяти голову урус-шайтанові Сіркові й кинути її до його ніг» [335]. «Філон блиснув очима, насунув на очі шапку й пішов пріч» [351]. «Чоловічки Дорошенкових очей метнулися туди-сюди, його дратував той усміх, але надто поважний був мент, хотів чи не хотів, а мусив шукати виправдання, давати пояснення, виповідати свої таємниці» [377].

Лексико-семантичні архаїзми (близько 15 %) відіграють важливу роль у сприйняті твору читачем, адже відображають реалії доби та специфічний колорит мови, наприклад: ««Його тіло обвіяли всі вітри — степові, морські, лісові, байрачні; його плечі осипав порох усіх звізд — вечірніх, опівнічних, ранкових; його вуста пили воду з глибоких криниць, із вибитих копитами ямок у степу, й дзвінку дніпрову, і солону сиваську, і дощову просто з неба» [508]. «Латаття і лілеї виростуть знову» [515]. «Пес і справді був недобрий, нишковий, нападав спотиньга — без голосу, міг хапонути за литку несподівано, ні сіло ні впало» [516]. Навіть Курка не спробував повернути їх на кпин. [521]. Ледве вдалося Жмуркові вговтати рибалок. [532]. «Хтось пораяв спалити трупи на кострищах, але де взяти стільки дров?» [336]. «Хоч потуга була велика» [343]. «А за городами берег, далі річка, оступлена зобабіч високим очеретом» [347]. «Вони ніколи не обмовилися про те жодним словом, навпаки, при стрічах трохи кпили один з одного, здебільшого згадували смішне й не згадували гіркого» [368]. «Мій резидент у султана дознав» [377]. «Йди збуди Носа і Гнилицю, а сам візьми кількоро своїх та проїдьте в ліву руку понад лиманом» [439].

Лексико-семантичні архаїзми можуть надавати і відтінку схвильованості, наприклад: «Впала вона в тяжку пасію, затужила душею, почала цуратися людей» [500]. «Пробі! На поміч! Убивають!» [570]. «Адже Лаврін прийшов згладити його зі світу» [324]; цікавості, наприклад: «А тоді зіслиз, як сніг торішній» [536]. «Ази ж я не знаю: вибити з гетьманського серця милість — що видавити воду з каменя» [561]. «Як оце ниньки, коли намагався одгадати: християнський і бусурманський рай розкинулися в одних і тих же кущах чи шумлять ті кущі нарізно?» [8]. «Націдив ще трохи вина й сховав карафку» [27]; інколи є засобом створення комічності, наприклад: ««До нього гукали, кидали груддям, а він нічого не чув і знай шкварив одсирілим смичком по струнах» [329]. «Одначе те тільки на людях, якось кошовий застав підписаря, коли той тихцем похмелявся смердючою й закушував осушком, якого, либонь підібрав у буді старого січового пса Шайтана» [54]; передають фальшивість ситуації, наприклад: «Сірко й сам, коли йому щось треба, звертається тільки до Скуби, і ламає перед ним шапку (якщо йдеться про своє власне), і погрожує ногаєм (якщо йдеться про громадське)» [494].

Дослідивши архаїзми у творі Ю. Мушкетика «Яса», ми дійшли висновку, що всі групи, виділені й описані нами, представлені в даному романі, але власне лексичні використовуються частіше, адже вони надають мові піднесеного та урочистого звучання, реалістичніше відображають події та яскравіше характеризують героїв твору.

Стилістичні архаїзми, які також активно вживаються в даному романі, відображають реальність подій, колорит, специфічні особливості та забарвленість мови головних героїв, а лексичні використовуються для створення піднесеного і зниженого стилів.

Усі архаїзми, як стилістичні, так і лексичні, виконують різні функції. Інформативна полягає у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність, репрезентативна — у відображенні обєктивної реальності, тобто позначає та називає речі та предмети. Для вираження даної функції потрібна регулярність, однотипність мовних засобів. Емотивна, мовлення якої характеризується нерегулярністю, різнотипністю та різноманітністю, що відображає почуття та емоції головних героїв та переживання автора за них, та експресивна, що полягає у відображенні особистості у тексті, який створений цією особистістю, тобто створює образ мовця. Усі вони допомагають краще зрозуміти головних героїв, їхні думки та переживання, почуття та дії, виявивши позицію автора до зображуваних подій.

Отже, використані в романі Ю. Мушкетика «Яса» архаїзми називають предмети та явища, що існують і тепер, але вони витіснені з активного вжитку іншими синонімічними словами. Саме це зумовлює доречність функціонування застарілої лексики у творі Ю. Мушкетика «Яса».

Висновки

Функціонування та роль застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса» досі не були достатньо досліджені, потребують детальнішого вивчення історизми та архаїзми в даному творі, особливості відображення ними культури та історії українського народу. Тому тема дипломної роботи є актуальною сьогодні.

Опрацювавши літературу з теми дослідження, ми зясували, що лексика української мови постійно змінюється, безперервно збагачується, оновлюється. Лексикологією називають словниковий склад мови, причому, коли говорять про словниковий склад мови, мають на увазі слова в їх індивідуальних (лексичних — на противагу граматичним) значеннях. Кожне слово є позначенням певної реалії, яке має здатність позначати ті або інші предмети, ознаки, явища дійсності і характеризує слова як одиниці лексики.

Лексична система, як і мова в цілому, постійно змінюється, одні слова зникають, інші — зявляються. Саме ці процеси і відбиваються на словниковому складі української літературної мови. Словниковий склад мови умовно поділяють на активний і пасивний. В активний словник входять слова, що часто вживаються та добре відомі носіям мови. Пасивний словник складається зі слів або застарілих, або, навпаки, тих що тільки з’явилися і тому не ввійшли в активний словник та не стали загальновживаними. Серед застарілих слів розрізняють історизми та архаїзми. Як активна, так і пасивна лексика відіграє важливу роль у житті людини. Вона відбиває звязок минулого з майбутнім, допомагає чіткіше збагнути зміст тих чи інших слів, підносить культуру та історію народу.

Історизми — це застарілі слова, що позначають назви зниклих із сучасного життя предметів, явищ, понять. Вони можуть бути пов’язані з досить віддаленими епохами та з подіями, що відбулися нещодавно. Причини появи історизмів у зміні побуту, звичаїв, у розвитку науки, техніки, культури. На зміну одним речам приходять інші, а разом з ними і слова.

Історизми не обслуговують сучасні сфери життя українців, а тісно звязані з історичною долею нації, відбивають її суспільне життя, розвиток культури, ідеологію, побут; відтворюють реалії минулого, цим самим допомагаючи збагнути поведінку, думки та емоції кожного з героїв роману Ю. Мушкетика «Яса».

Історизми можна класифікувалися на такі семантичні групи: — слова, що характеризують класову структуру суспільства, соціальний стан, місце людини в суспільстві та суспільні взаємовідносини представників різних верств населення минулих часів; — назви колишніх урядових і військових чинів, адміністративних посад; — назви не існуючих у наш час установ і організацій; — назви колишніх професій; — назви зниклих побутових звичаїв, старих обрядів, релігійних свят; — назви старовинної зброї, амуніції, військових регалій; — назви старовинного чоловічого та жіночого одягу, взуття, головних уборів, які вийшли з ужитку та інші.

Проаналізувавши роль історизмів у романі Ю. Мушкетика «Яса», ми змогли переконатися, що переважаючі їх функції в літературному творі — це репрезентативна, експресивна та функція стилізації мови.

Застарілі слова, у яких є сучасні синоніми, що замінили їх у мові, називаються архаїзмами. Архаїзми принципово відрізняються від історизмів. Якщо історизми — це назви застарілих предметів, то архаїзми — це застарілі найменування цілком звичайних предметів і понять, з якими ми постійно зустрічаємося в житті. Як стилістичний засіб архаїзми традиційно використовуються в художній літературі для відтворення історичної реальності й тогочасної мови героїв, для надання мові урочистості, піднесеності, для характеристики негативних явищ, як засіб створення іронії, сатири та сарказму. Архаїзми, що поповнили пасивний склад лексики, додають мові піднесене, урочисте звучання. Їх було поділено на наступні групи: — власне лексичні; — лексико-словотвірні; — лексико-фонетичні; — лексико-морфологічні; — лексико-семантичні.

Найбільш численну групу у творі складають власне лексичні архаїзми, що виконують репрезентативну функцію. Архаїзація одного зі значень слова — дуже цікаве явище. Результатом цього процесу є виникнення семантичних, або значеннєвих, архаїзмів, тобто слів, вжитих у незвичайному для нас, застарілому значенні. Знання семантичних архаїзмів допомагає правильно розуміти мову письменника. Застаріли слова відрізняються один від одного за ступенем архаїчності: одні ще зустрічаються в мові, а є й такі, що зовсім забуті. Аналізуючи стилістичні функції застарілих слів у художній мові, не можна не враховувати і того, що їх вживання в окремих випадках може бути обумовлено особливостями авторського задуму, індивідуальними уподобаннями письменника. Причини появи архаїзмів (на відміну від історизмів) — у розвитку мови, у відновленні її словника: на зміну одним словам приходять інші.

Статистичний метод показав, що стилістичні архаїзми відіграють не менш важливу роль, ніж власне лексичні. Вони складають 20 % від загального складу, відображають колорит мови та висвітлюють певні події та явища старовини.

Усі архаїзми, як стилістичні, так і лексичні, виконують такі функції: репрезентативну, тобто позначають та називають речі та предмети; емотивну, що відображає почуття та емоції головних героїв та переживання автора за них, та експресивну, що створює образ мовця. Усі вони допомагають краще зрозуміти головних героїв, їхні думки та переживання, почуття та дії.

Аналіз твору Ю. Мушкетика показав, що при описі далеких часів та відтворенні колориту давніх епох історизми виконують функцію спеціальної лексики: виступають як певні значення, що не мають конкуруючих еквівалентів. У даному творі підкреслюється домінування функції історичної стилізації, виконуваної всіма розгляненими історизмами. Настільки ж часте звертання до власне-лексичних архаїзмів. Це дозволяє стверджувати, що вони усвідомлювались Ю. Мушкетиком як один з головних засобів створення більш виразних індивідуальних художніх образів.

На основі досліджених архаїзмів та історизмів ми уклали картки, що послугували основою для словника, який на конкретних прикладах ілюструє функціонування застарілої лексики у романі Ю. Мушкетика «Яса».

Отже, досліджуючи архаїзми та історизми в романі Ю. Мушкетика, ми довели, що існування подібних слів в художній літературі необхідне та важливе, оскільки підтримує колорит описаних епох, допомагає емоційно виділити важливі подій та стилізує мову художніх творів. З появою нових значень застарілі слова можуть набувати нової емоційної або функціонально-стильової забарвленості, і тоді їх вживання у мові зумовлене не тільки семантичною, а й стилістичною парадигматикою. Можливість використання застарілих слів залежить від їх експресивності, внаслідок рідшої вживаності вони вносять у мову деяку незвичайність, виразність. Головною причиною звернення письменників до застарілих слів є здатність цих слів набувати у контексті мовленнєвої стилістичної забарвленості, а також здатність сполучатися в деяких випадках з нейтральними лексемами різних функціональних стилів.

Список використаних джерел

1. Авксентьєв Л.Г. Сучасна українська мова. Фразеологія. 2-ге видання, доповнене і перероблене. — Харків.: Вища школа, 1988.

. Аврорин В. А. Функции языка. В кн.: Совр. проблеми литературоведения и языкознания. М., 1974.

. Архаїзми та неологізми / Домбровський В. Українська стилістика, ритміка. Українська поетика. — Дрогобич: Відродження, 2008.

4. Ахманова О.С. Очерки по общей и русской лексикологии. — М., 1957.

5. Баженова А.А. Принцип историзма в эстетическом исследовании. / Эстетика, искусство, человек: Сб. статей. — М., 1977.

6. Бацевич Ф.С., Космеда Т. Очерки по функциональной лексикологии. — Львов, 1997.

. Бевзенко С.П., Грипас Н.Я., Плющ М.Я. Сучасна українська літературна мова. 2-ге видання, перероблене і доповнене. — К.: Вища школа, 2000.

8. Білодід І.К. Деякі аспекти взаємодії пізнавальної і естетичної функцій мови// В кн.: Мова. Людина. Суспільство. — К., 1977.

9. Білодід І.К. Сучасна українська літературна мова. Стилістика. — К.: Наукова думка, 1973.

10. Бойко Н.І. Типи лексичної експресивності в українській літературній мові / Мовознавство. — 2002. — № 2-3.

. Бондар О.І. Лексикологія: Навчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів / О. І. Бондар, Ю. О. Карпенко, М.Л. Микитин-Дружинець. — К.: Видавничий центр «Академія», 2006.

. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусея. — К.: Ірпінь, Перун, 2003.

13. Виноградов В.В. Основные типы лексических значений: Избр. труды. Лексикология и лексикография. — М., 1977.

14. Гайдученко Г.М. Архаїчна лексика на позначення назв спорідненості як засіб формування ментальності українців (на матеріалі українських історичних романів). // Педагогічні науки. — № 2. — Херсон, 1998.

15. Ганич Д.І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. — К., 1985.

16. Гумбольдт В. «Избранные творы по мовознавству». — М., 1984.

. Доленко М., Дацюк І., Іващук А. Сучасна українська мова. — Вид. 3-тє перероб., доп. — К.: Вища школа, 1987.

. Дибяк Н. Дещо про формування сучасної української літературної лексики / Дивослово. — 1996. — № 1.

.Дубина М.І. Українська ліература.- К.:Освіта, 1997.

. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. 4-е видання. — К.: Вища школа, 1972.

. З історії української лексикології — К.: Наук. Думка, 1980.

. Зубков М.Г. Українська мова: універсальний довідник. — Х.: Школа, 2005.

. Історія української мови: Лексика і фразеологія / Жовтобрюх В. М., Русанівський В.Г. — К.: Наук. Думка, 1983.

. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. К. — О., 1983.

25. Кириченко Г.С. Нариси загального мовознавства: навч. посіб. для студ. філол. спец. вищ. навч. закл.: у 2 ч. / Кириченко Г. С., Супрун А. П.; за ред. Супрун А.П. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2008.

26 Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / Підручник / Видавн. «Академія» — К., 2004.

. Курс сучасної української літературної мови /за ред. Л. А. Булаховського / Видавн. «Радянська школа». — К., 1951.

28. Левковская К.А. Теорія слова, принципи її побудови й аспекти вивчення лексичного матеріалу. — М., 1962.

Додаток 1

Словник історизмів

БАНДУРА — 1. Український народний багатострунний щипковий музичний інструмент з декою овальної форми. 2. Про який-небудь громіздкий предмет.

БАЮРА — 1. Велика, глибока калюжа. 2. Яма, вибій. // Ямка в земляній підлозі.

БЕЙЛЕРБЕЙ — У 15 — 19 ст. — султанський намісник краю в Османській імперії, воєначальник усіх військ провінцій.

БОЯРИН — 1. У Росії до Петра 1 — особа, що мала найвищий сан, звання серед службовців. // У Київській Русі — великий землевласник, що належав до князівського двору і входив до складу військової дружини князя. 2. Товариш молодого (жениха), який є головним розпорядником на весіллі; шафер.

БРАТЧИК — 1. Член товариства, компанії; товариш. 2. Заможний ремісник, повноправний член цеху.

БУЛАВА — 1. Кулясте потовщення на кінці палиці і т. ін. 2. Палиця з кулястим потовщенням на кінці, яка була колись військовою зброєю. // Така ж палиця як символ влади. 3. Символ влади, який урочисто вручався найвищій посадовій особі в Україні — обраному або наказному гетьману — за часів гетьманату. Гетьманська булава.

БУНЧУК — 1. Булава з металевою кулькою на кінці та прикрасою-китицею з кінського волосу; в давні часи широко застосовувалася в Туреччині, Польщі, Росії (як ознака влади козацьких отаманів) та Україні (як ознака влади гетьманів). 2. У деяких військових оркестрах — шумовий музичний інструмент (з дзвіночками), прикрашений волоссям із кінських хвостів.

ВАРВАРИ — 1. Назва, яку стародавні греки і римляни давали народам і племенам, що не належали до греко-римської цивілізації та, за їхнім переконанням, перебували на нижчому рівні культурного розвитку. 2. Некультурні, малосвідомі люди.

ВАТАГА — 1. Велика група людей; юрба, товариство. 2. Організована збройна група. // Стрій козачих загонів у поході. 3. Артіль рибалок. // Група людей, які разом наймалися на сезонні роботи. 4. Отара овець або стадо дрібної худоби; зграя звірів.

ВАТАГ — 1. Той, хто керує ватагою; ватажок, верховода. 2. Старший чабан.

ВЕРОНІКА — Одно- чи багаторічна трав’яниста рослина з дрібними квітками, окремі види якої культивуються як декоративні.

ВОЄВОДА — 1. У давній Русі та інших слов’янських державах — вождь, полководець, а також правитель міста, округу в 16 — 18 ст. 2. У Польщі — голова воєводства.

ГАКІВНИЦЯ — Довга і важка рушниця, з гаком на прикладі, яка була на озброєнні запорізьких козаків у 15 — 16 ст.

ГАЛЕРА — Старовинне вітрильне багатовеслове військове судно.

ГЕНДЕЛЬ — Торгівля, комерція з метою наживи.

ГОНЕЦЬ — 1. Особа, яку посилають з терміновим дорученням, повідомленням; посланець. 2. Назва доброго гончака.

ГЯУР — У магометан — назва іновірця; "невірний пес".

ДЖУРА — В Україні в 16 — 18 ст. — зброєносець у козацької старшини.

ЄФИМОК — Російська назва грошової монети талер — західноєвропейської срібної монети, що в 16 — 18 ст. ввозилася в Росію і служила сировиною у монетному та ювелірному виробництві.

ЖУПАН — 1. Старовинний верхній чоловічий одяг, оздоблений хутром і позументом, що був поширений серед заможного козацтва та польської шляхти. 2. Теплий верхній чоловічий суконний одяг. 3. Верхній жіночий одяг перев. з дорогих тканин.

ЗАБРОДЧИК — Рибалка, який ловить рибу неводом, волоком.

ЗАГРЕБА — 1. Місце заховання, загрібання чого-небудь. 2. Корж, випечений у жару. 3. Жадібна людина.

КАЙДАНИ — 1. Залізні ланцюги з кільцями, що їх заклепують або замикають на руках чи ногах арештованого, в’язня. 2. Те, що зв’язує людину, позбавляє її волі.

КАЛГАНІВКА — Горілка, настояна на калгані.

КВЕСТІЯ — Проблема; питання.

КІШ — 1. У Київській Русі в 11 — 13 ст. і в Україні в 14 — 18 ст. — військовий табір, обоз. 2. Місце перебування запорізьких козаків; Запорізька Січ. 3. Літнє житло кочовиків; кибитка. 4. Місце розташування під час тимчасових робіт; табір, стан.

КНЯЗІВНА — Незаміжня дочка князя.

КОБЗА — Старовинний український струнно-щипковий музичний інструмент.

КОБЗАР — Український народний співець, що супроводить свій спів грою на кобзі.

КОБКА — Відлога.

КОЗАК — 1. У 15 — 18 ст. — вільна озброєна людина, що жила на півдні України та брала участь у військових діях проти татаро-турецьких і польських загарбників; нащадок такої людини. // Вільна, незалежна людина, основні засоби існування якій надходили від військової справи (участь у війнах, охорона маєтків і торгівців). Вперше козаки згадуються в письмових джерелах кінця 15-го ст. Поява козаків відіграла визначну роль в історичній долі України; козаки були представниками соціального класу вільних людей, які охороняли свою землю та захищали її кордони від турецько-татарської агресії; У середині 16-го ст. козаки створили свою військово-політичну організацію, Запорізьку Січ. Вона мала власну військово-адміністративну систему, засновану на принципах козацької демократіїю. Козаками було сформовано специфічні політичні інституції, такі як військові ради, Кіш Запорізької Армії та вищі виконавчо-законодавчі органи з відповідними юридичними процедурами. Городові козаки — козаки, що жили по селах і містах України (крім Запорізької Січі). Запорізькі козаки — те саме, що запоріжці 2. Реєстрові козаки — козаки, занесені до полкового реєстру і об’єднані у полки (Лубенський, Ніжинський та ін.). 2. У дореволюційній Росії з 18 ст. — представник військового стану, уродженець військових областей (Кубанської, Оренбурзької, Війська Донського та ін.). // Рядовий кавалерійської частини, укомплектованої з таких представників. 3. Уродженець колишніх військових областей. 4. Парубок, юнак взагалі. // Молодецький, ставний парубок. 5. Відважний, завзятий, хоробрий чоловік; молодець.

КОЗЕЛЬЦІ — Рід багаторічної трав’янистої рослини родини складноцвітих.

КОЛЬЧУГА — Частина старовинного захисного військового спорядження у вигляді сорочки з металевих кілець.

КУЛІШ — В українців — пшоняний густий суп зі шкварками й цибулею; насправді це рідка каша або так звана юшка з солониною з горохового толокна і з салом. Його придумали козаки Великого Лука, які варили його в походах, а чумаки готували на привалах, у ті часи він заміняв цілий обід, адже куліш складався з картоплі, цибулі й сала, заправленого зеленю. Донині обов’язковим компонентом куліша є вода й сало, а крупу можна використовувати різну, але якщо вона добре розварюється й перетворюється у своєрідну розмазню.

КУГА — Водяна та болотяна рослина родини осокових із круглим безлистим стеблом.

КУРІНЬ — 1. Легка будівля, сторожка (на городах, баштанах і т. ін.). 2. Вбоге житло. 3. Окрема частина Запорізького козацького війська. // Одиниця адміністративно-територіального поділу на Січі в межах паланки. 4. Житло козаків, які складали таку частину війська. 5. У період громадянської війни — військова частина контрреволюційного козацтва.

ЛАНЕЦЬ — 1. Одягнена в лахміття людина; старець. // Уживається як лайливе слово. 2. Старі, поношені речі хатнього вжитку (звичайно одяг, білизна); ганчірки. // Зневажлива назва речей хатнього вжитку; барахло.

ЛИКО — Внутрішня частина кори молодих листяних дерев, переважно. липи, що легко відокремлюється від стовбура і ділиться на стрічки; лубок. // Стрічки з такої частини кори дерева, що використовуються для виготовлення різних побутових предметів. // Виріб з такої частини кори.

ЛЮЛЬКА — Приладдя для куріння, що складається з мундштука і чашечки для накладання тютюну.

МАШТАЛІР — Конюх, кучер.

МІСЮРКА — Кільчаста сітка шолома.

МОСЬПАНЕ — Уживається як звертання в значенні "Милостивий пане добродію!".

МУЖ — застар. 1. Державний, науковий, громадський і т. ін. діяч. 2. Чоловік

НАЙМИТ — 1. Робітник, що працює за наймом у приватного власника, підприємця; батрак. 2. Той, хто захищає чужі інтереси не з переконання, а з корисливих мотивів.

ОКЛИЧНИК — Те саме, що оповісник. ОПОВІСНИК — Той, хто оповіщає кого-небудь про щось.

ОРДИНЕЦЬ — Той, хто належав до орди.

ОСАВУЛ — 1. Виборна службова особа, що обіймала одну з адміністративно-військових посад в Україні в 17 — 18 ст. Генеральний осавул. 2. Офіцерський чин у козачих військах дореволюційної Росії.

ОТАМАН — 1. Виборний або призначений ватажок козацького війська. // Представник козацької адміністрації у населених пунктах в Україні в 17 — 18 ст. Курінний отаман. Наказний отаман. 2. У дореволюційній Росії — начальник козачих військ і поселень, що виконував військові, поліцейські та адміністративні функції. Станичний отаман. 3. У роки громадянської війни — верховода контрреволюційних формувань. 4. Ватажок, керівник. // Той, хто очолює яку-небудь виробничу і т. ін. групу людей. 5. На Правобережній Україні і в Галичині — сільський староста.

ПАЛАМАР — Служитель православної церкви, що допомагає священику під час богослужіння; дячок, псаломщик, причетник.

ПАН — 1. Поміщик у старих Польщі, Литві, дореволюційних Україні та Білорусі. // перен., ірон., зневажл. Людина, яка вирізняється розбещеною поведінкою, нетрудовими звичками, підкреслено витонченими манерами і т. ін. 2. Той, хто мав привілейоване становище в дореволюційному суспільстві, належав до забезпечених верств міського населення, інтелігенції. // Той, хто має владу над іншими; володар, хазяїн. 3. В Україні та деяких інших країнах — ввічлива форма звертання або називання стосовно до осіб чоловічої статі. // У сучасній дійсності — ввічлива форма згадування або звертання. Пан посол. Пан міністр. // ірон. Особа, яка не користується в кого-небудь повагою або викликає презирство своєю поведінкою. // Звичайно зі словом-прикладкою — шаноблива форма звертання до чоловіка в усній народній мові. Пане-брате, — формула звертання до чоловіка, вживана в усній народній мові.

ПЕРЕЛАЗ — Певним чином обладнана частина огорожі; місце, де перелазять або переступають, перескакують і т. ін. через неї.

ПІДОСАВУЛ — Офіцерський чин в козачих військах російської армії.

ПІХВИ — Футляр для шаблі, кинджала, меча і т. ін.

ПОПОНА — Покривало для коня та деяких інших тварин; використовується також для покривання возів, саней.

ПОРОХІВНИЦЯ — Металева, дерев’яна і т. ін. посудинка або шкіряна торбинка для зберігання й перенесення пороху.

ПОСТОЛИ — М’яке селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно носили з онучами, прив’язуючи до ніг мотузками (волоками).

ПРИЗЬБА — Невисокий, переважно земляний насип вздовж стін хати знадвору.

РЕГУЛА — Правило. // Статут.

РУШНИЦЯ — Вогнепальна ручна зброя. Мисливська рушниця.

РИБЕЦЬ — Риба родини коропових.

САЛАМАХА, САЛОМАХА — 1. Старовинна козацька кашоподібна страва з гречаного борошна, смальцю та товченого часнику. 2. Страва, приготована з товченого часнику з сіллю і хлібом, а також квасолі. 3. Відварена квасоля зі смаженою цибулею. 4. Гостра підлива до борщу з нерафінованої олії, солі й часнику.

САГАЙДАК — 1. Шкіряна сумка або дерев’яний футляр для стріл. 2. Те саме, що лук. 3. Чохол для рушниці, музичного інструмента тощо.

САП’ЯНЕЦЬ — Чоботи або черевики, пошиті із сап’яну.

СВОЛОК — Балка, яка підтримує стелю в будівлях. // Така балка, де є місце схову різних предметів. // Поперечна балка в деяких спорудах. // Балка, що відігравала символічну захисну роль від блискавок, пожеж, внаслідок чого оздоблювалася різьбленими магічними знаками.

СІЧ — 1. Запорізька (Запорозька) Січ: а) суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. — першій половині XVI ст. у пониззі Дніпра за дніпровими порогами у районі острова Хортиця. Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров’я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, необхідністю протистояти колонізації на освоєних козаками землях та постійній турецько-татарській небезпеці, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. б) місце розташування цієї організації. 2. Окремий городок, що входив до складу козацької організації в 16 — 18 ст

СІНИ — Нежила частина селянських хат і невеликих міських будинків, яка з’єднує жиле приміщення з ґанком, рундуком або ділить будинок, хату на дві половини.

СІРЯЧИНА — 1. Те саме, що сіряк // Благенький, поношений сіряк. 2. Домоткане грубе нефарбоване сукно.

СПИС — Холодна зброя у вигляді гострого металевого наконечника на довгому держаку. // Мисливська зброя; рогатина. // Гімнастичний снаряд у легкій атлетиці. Метальник списа.

СТАРШИНА — 1. В Україні та Росії в 16 — 18 ст. — керівна заможна привілейована верхівка козацтва. Генеральна старшина. 2. Взагалі привілейована верхівка.

СТАРШИНА — 1. Старше військове звання сержантського складу української армії, а також особа, що має це звання. // Старше сержантське звання в міліції. Старшина міліції. 2. Звання молодшого командного складу військово-морського флоту, відповідне сержантові. Трюмний старшина. 3. іст. Виборна особа, що керувала, відала справами якого-небудь колективу. // розм. Особа, що обіймала яку-небудь керівну посаду взагалі; начальник.

СУЛТАН — У країнах Сходу — титул монарха, а також особа, що носить цей титул.

СУПОСТАТ — 1. Ворог, недруг, супротивник. 2.Негідник, мерзотник.

ТИН — 1. Огорожа, сплетена з лози, тонкого гілля; пліт. // Огорожа з очерету тощо. // Огорожа з жердин, покладених горизонтально й закріплених між стовпцями. 2. Оборонна стіна з щільно розташованих поруч колод, які вертикально вриті у землю і загострені вгорі.

ХАН — 1. Титул монарха, феодального правителя в багатьох країнах Сходу в середні віки, а також особа, що мала цей титул. 2. Родовий дворянський титул у деяких країнах Сходу, а також особа, що має цей титул.

ЦАР — 1. Володар якої-небудь країни (як загальна назва, не титул). // Титул монарха в деяких країнах; монарх, що має цей титул. // 2. Повновладний господар над ким-, чим-небудь; розпорядник.

ЧАБАК — Лящ.

ЧАЙКА — Бойовий довбаний човен запорізьких козаків з вітрилами та веслами, обшитий зовні дошками або очеретом для кращої плавучості й захисту від ворога.

ЧАТИ — Сторожовий загін війська; група перев. озброєних людей, які охороняють щось, несуть варту.

ЧАУШ — Правовий служитель, збирач податків, розпорядник у Туреччині.

ЧЕЛЯДНИК — 1. Той, хто належав до челяді. 2. Той, хто належав до челяді. 3. Ремісник, який працював під керівництвом майстра аж до здобуття звання майстра; підмайстер.

ЧУМАК — 1. В Україні у 15 — 19 ст. — візник і торговець, який перевозив на волах хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу; чому саме так називали торговців, історики сперечаються до цього часу; одні вважають що чумак — похідне від чум (так називався закритий дерев’яний ящик, який використовувався для перевезення солі та риби); інші вважають, що чум — мірна ложка для солі або ківш, з якого подорожуючі пили воду; треті пов’язують слово з чумою; у перекладі з татарської чумак означає перевізник, а в перській мові так називався кийок (отже, чумак — це подорожній, який відправлявся у далеку дорогу з кийком для захисту від розбійників).

ЧУМАРКА — Те саме, що чемерка. ЧЕМЕРКА — Старовинний чоловічий верхній одяг, пошитий у талію з фалдами ззаду.

ЧИНШ — Натуральний або грошовий податок, що його платили поміщикам чи на державу у феодальній Європі.

ШАБЛЯ — 1. Холодна, перев. кавалерійська, зброя з зігнутим сталевим лезом і гострим кінцем. 2. Один боєць-кавалерист (при вказуванні на кількість бійців). 3. Те саме, що еспадрон.

ШТОФ — 1. Старовинна міра рідини (переважно вина, горілки), яка дорівнювала 1/8 або 1/10 відра. 2. Чотиригранна скляна посудина з короткою шийкою, яка вміщує таку кількість вина, горілки тощо

ШИНКАР — Власник шинку або продавець у ньому.

ШИНКВАС — Прилавок (переважно в шинку).

ШИНОК — Невеликий заклад, де продавалися на розлив спиртні напої; корчма.

ЩЕРБА — 1. Відвар з чого-небудь, рідкий суп. // Юшка з риби. 2. Навариста козацька юшка на борошні.

ЯНИЧАР — У султанській Туреччині — солдат регулярної піхоти, створеної в 14 ст. з військовополонених, а також християн, обернених у мусульманство.

ЯНИЧАРКА — Вид старовинної вогнепальної зброї.

Додаток 2

Словник архаїзмів

БАРИЛО — 1. Невелика діжка для рідини (найчастіше з дерева) з двома днищами і опуклими стінками, стягнутими обручами. Застар. 2. Про великий живіт у людини; пузо.

БЕЗВІК — Вічність. <> На безвік — на вічні часи.

БЕРЕЗІЛЬ — Березень.

БРЕЗКЛИЙ — Набряклий, опухлий (про тіло або обличчя). // Який має набрякле тіло чи обличчя.

БУДА — 1. Невелика будівля для господарських потреб, для захисту від негоди та ін.; будка. 2. Простий екіпаж із верхом. 3. Невеличке крите приміщення для собаки; будка, конура.

ВАЛАСАТИСЯ — Тинятися, блукати.

ВЕРГУНИ — Смажене в смальці чи олії солодке печиво, що має форму смужечки, через отвір усередині якої протягається один із кінців.

ВІДАТИ — 1. Знати, мати про що-небудь уявлення, відомості. 2. Розвідувати, збирати відомості. 3. Керувати, розпоряджатися чим-небудь.

ВІТЦІВЩИНА — Батьківщина.

ВИПАЛ — 1. Випалювати, випалити. 2. Одночасний постріл із кількох рушниць, гармат; залп.

ВИШПЕТИТИ — Дуже вилаяти.

ГАСЛО — 1. Висловлена у стислій формі ідея, політична вимога, завдання; заклик. // Плакат із таким закликом. // Провідний принцип. Застар. 2. Умовний знак для дії; попередження, сигнал.

ГАСПИД, АСПИД — Те саме, що чорт; диявол, дідько, біс. // Уживається як лайливе слово. <> До гаспида — дуже багато.

ГОРЛИЦЯ — 1. Лісовий птах, менший від голуба; дикий голуб. 2. Ласкаве звертання до дівчат і жінок. 3. Давній український народний танець і музика до нього. 4. Українська сольна народна пісня.

ДАЛЕБІ, ДАЛЕБІГ — Уживається у знач. вставних слів: правду кажучи, справді (ж, бо).

ДАЛЕЧІНЬ — 1. Далекий простір. // Далекий край, далека дорога. 2. Далеке минуле або майбутнє. Що-небудь віддалене в часі; давнє.

ДОЛІВКА — 1. Уторована, вирівняна та помазана глиною земля в приміщенні; взагалі підлога. 2. Те саме, що земник.

ДОКІЛ, ДООКОЛА — З усіх боків; навкруги, навколо.

ДОКОНЕЧНИЙ — Обов’язковий, неодмінний; неминучий. // Остаточний.

ДОП’ЯСТИ, ДОПНУТИ — Дістати що-небудь.

ДРЮК — Велика товста дерев’яна палиця.

ДЯДИНА — Жінка дядька.

ЖОВНІР — 1.Солдат польської армії. 2. Солдат.

ЗАГАЧУВАТИ, ЗАГАТИТИ — 1. Загороджувати, перекривати чим-небудь (річку, канал). // Закладати, лагодити (гатку, греблю). // Прокладати, робити (гатку, греблю). 2. Заповнювати цілком, до краю якийсь простір, прохід.; запруджувати. // Заповнювати великою кількістю чого-небудь. 3. Почати бити, стукати в щось, по чомусь із силою. // Ударити сильно, навідліг.

ЗАЙМАНЩИНА — Земельна власність, придбана правом першого зайняття вільної землі. // Ділянка, розчищена і оброблювана зазвичай далеко за межами села і поза громадськими землями.

ЗАКРОПЛЯТИ, ЗАКРОПИТИ — 1. перех. Оббризкувати, поливати. 2. Вливати що-небудь краплями. 3. Почати бризкати.

ЗАМЛОЇТИ — 1. Почати млоїти; занудити. 2. Почати відчуватися (про біль); защеміти.

ЗАНИКУВАТИ, ЗАНИКНУТИ — Заходити, навідуватись куди-небудь на короткий час.

ЗВОРОТ — 1. Зміна напрямку руху кого-, чого-небудь; поворот. 2. Місце, в якому дорога, стежка повертає в інший бік; заворот. 3. Зміна у розвитку життя, відносин, розмови. 4. Бік, протилежний лицьовому, видимому бокові чого-небудь.

ЗОРИТИ — 1. Дивитися на кого-, що-небудь; пильно вдивлятися. 2. Стежити очима за ким-, чим-небудь.

ЗГУК — Звук.

КАРАФА -Те саме, що графин.

КВИЛИТИ — 1. Жалібно стогнати, стиха плакати. // Плачучи, тихенько пищати (про дитину). // Видавати жалібну мелодію (про музичний інструмент). 2. Жалібно кричати.

КЕБЕТЛИВИЙ — Здібний, умілий; розумний.

КОБ, КОБИ — 1. Якби, коли б. 2. Коли б, хоч би.

КОВНІР — Глибокий перехват, западина у нижній частині бані над дерев’яним зрубом.

КПИТИ — Те саме, що кепкувати.

МАЙВО, МАЄВО — 1. Повільне, плавне коливання тонких, легких предметів під дією вітру. 2. Те саме, що мерехтіння.

МАСНИЙ — 1. Який містить багато жиру, масла; жирний. // Який містить краплинки жиру, насичений ними. // Укритий шаром жиру, масла; просякнутий жиром. Масне волосся. Масне лице. Масна сковорідка. // Вимазаний, заяложений жиром, маслом. // Змащений жиром, мастилом. // Укритий жирною плівкою (про воду). // Який залишається від жиру, масла. 2. Схожий чимось на масло; м’який, жирний (про землю, ґрунт). // Багатий на корисні речовини; родючий. Застар. 3. Те саме, що підлесливий; облесливий. 4. Який виражає хтивість; хтивий (про очі, погляд і т. ін.). // Непристойний, цинічний.

МЕНТ — Дуже короткий проміжок часу; момент, мить. В один мент.

МО — Може.

МСТА — Помста.

МУДРАГЕЛЬ — Той, хто багато роздумує, обмірковує.

МУРМИЛО — 1. Груба, невихована людина. 2. Похмура, непривітна, замкнена людина; відлюдько.

НАНОВО — 1. Знову, ще раз. // Від самого початку. 2. По-новому, інакше; не так, як раніше.

НАОКОЛО, НАОКІЛ — Те саме, що навколо.

ОКОВИТА — Міцна горілка високого ґатунку.

ОСКОРОМЛЮВАТИСЯ, ОСКОРОМИТИСЯ — Їсти скоромну їжу (у піст або пісний день).

ОСМУТА — Смуток.

ОСТЕНЬ — Риболовецьке знаряддя, схоже на вила, з зазубреними ріжками для утримування настромленої риби.

ОСТУПАТИ, ОСТУПИТИ — Те саме, що обступати.

ОСУШОК — Шматок, окраєць сухого хліба.

ОЧУТИТИСЯ — 1. Прийти до пам’яті; опритомніти. 2. Повернутися до стану душевної рівноваги.

ПАНТРУВАТИ, ПАНТРИТИ — 1. Дивитися пильно, уважно. // Стежити за ким-, чим-небудь, спостерігати щось або дотримуватись чогось. // Виглядати кого-, що-небудь; чекати на когось, щось. 2. Доглядати кого-, що-небудь; дбати про когось, щось.

ПАСІЯ — Любов, пристрасть. Предмет кохання, пристрасті; коханий, кохана.

ПРАВИТИ — 1. Говорити, здебільшого повторюючи ту саму думку, наполягаючи на чомусь; повторювати думку, що склалася про когось. <> Правити своєї — настирливо наполягати не рахуючись з іншими. // Продовжувати розповідь. // Говорити таке, що не зовсім відповідає дійсності або повністю суперечить їй. Правити теревені. 2. Вимагати з кого-небудь щось (здебільшого податок, борг.). // Встановлювати ціну на щось.

ПІДПАСИЧ, ПІДПАСАЧ — Те саме, що підпасок.

ПІДГОРТАТИСЯ, ПІДГОРНУТИСЯ, — 1. Загинатися під що-небудь, всередину чогось. 2. Те саме, що пригортатися.

ПІРИТИ — 1. Дуже лити (про дощ). 2. Сильно бити, завдавати побоїв кому-небудь.

ПОВЕДЕНЦІЯ — 1. Те саме, що звичай 2. Манера поводження. 3. Те саме, що мода.

ПОВСТЬ — Виготовлений із вовни способом валяння цупкий матеріал, який використовується для оббивання дверей, вироблення теплого взуття, капелюхів. // Шматок такого матеріалу, що використовується як килим, покривало. // Що-небудь схоже на такий матеріал, збите в щільну масу.

ПОЙМАТИ, ПОЙНЯТИ — 1. Покривати собою (про воду); заливати, затоплювати. // Поширюватися по всій поверхні, виступати на чомусь. 2. Охоплювати кого-, що-небудь. // Огортати, окутувати, настаючи або наступаючи. // Закривати, заволікати (про імлу, туман.). // Проймати, викликаючи які-небудь фізичні відчуття (про холод, тепло). // 3. Опановувати, оволодівати ким-небудь (про почуття, думки). // Сповнювати, охоплювати собою що-небудь. //

ПОМЕЖИ — 1. Уживається на означення просторового розташування предмета або вияву дії посередині чого-небудь. 2. Уживається на означення місця, куди спрямована або де відбувається дія. 3. Уживається на означення явищ, подій, у проміжок часу між якими відбувається, здійснюється або має місце що-небудь. 4. Уживається на означення осіб, предметів, які вступають у взаємодію, в якісь відношення одне з одним або перебувають у якихсь стосунках.

ПОКАРА — Те саме, що покарання.

ПОКУТА — 1. Визнання своєї провини, вияв жалю з приводу неї; каяття. 2. Покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок. 3. Церковне покарання за злочини або гріхи; епітимія. Накласти покуту. Нести покуту.

ПОНУКА — 1. Те саме, що понукання. 2. Поштовх до дії; спонукання.

ПОПАС — 1. Місце для випасання худоби; пасовисько, випас. 2. Те саме, що випасання. // Випасання худоби як спосіб годівлі. 3. Дармові харчі, їжа, пожива.

ПОПУСК — Надмірна поблажливість; потурання. Не давати попуску.

ПОРАЯТИ, ПОРАЇТИ — 1. Дати пораду, порадити. // Допомогти радою, надати якусь допомогу в скрутних обставинах. // Підказати, до кого звернутися, кого, що обрати, узяти. // Знайти вихід із скрутного становища.

ПОСТЕРЕГТИ — Стерегти якийсь час.

ПОТІПАХА — 1. Людина розпусної поведінки. 2. Підлабузник.

ПОТУРНАК — Зневажливе звертання. Потуречений чоловік.

ПРАВИЦЯ — Права рука.

ПРЕЦІНЬ — 1. // Все-таки. 2. Принаймні.

ПРІЧ — 1. Невідомо куди; геть. 2. Геть.

ПРОБІ — 1. Уживається як волання про допомогу, порятунок; ґвалт, караул. // Уживається для вираження незгоди. // Уживається для вираження великого бажання. // Уживається для вираження переляку, здивування, розпачу.

ПРОЧУМУВАТИСЯ, ПРОЧУМАТИСЯ — Приходити до пам’яті.

ПРИПАРКА — 1. Лікувальна процедура, що полягає в прикладанні до тіла чого-небудь гарячого, перев. вогкого. // Ліки, що використовуються при такій процедурі. Застар. 2. Тілесне покарання різками, киями. // Бій із значними втратами. // Дошкульні докори, зауваження.

ПРЯ — 1. Спір, змагання. 2. Боротьба, бій, борня. <> Ставати на прю — вступати в боротьбу з ким-, чим-небудь.

ПИТУН — Посуд для пиття.

РАЯТИ — Радити.

РВІЙНИЙ — 1. Те саме, що ревний. 2. Рвучкий, неспокійний.

РОЗМИР — 1. Розрив мирних відносин, порушення миру; війна. 2. Замирення, мир.

СІКОНУТИ — Підсилення до сікнути.

СКОЛУПНУТИ — 1. Сколупувати. Застар. 2. Змусити піти, залишити займане місце, прогнати.

СМЕРК — Те саме, що смеркання <> До смерку — до настання темноти. На смерку — коли смеркає.

СОБКАТИ — 1. Вигукувати "соб", повертаючи волів або коней ліворуч. 2. Те саме, що помикати.

СПОТИНЬГА — 1. Нишком. 2. Несподівано.

СТРІЛ — Те саме, що постріл.

СТРІЧА — Те саме, що зустріч.

СТРУП — Кірка, яка вкриває поверхню або краї рани, що загоюється.

ТІЛЬ-ТІЛЬ — Те саме, що тільки-тільки.

ФІЛЬВАРОК — 1. У феодальній Польщі, Литві, Білорусі та Україні — комплекс земельних угідь, на яких феодал-поміщик вів власне господарство. 2. У Польщі, Західній Україні та Західній Білорусі (до 1939 р.) — панський маєток із господарчими будівлями. 3. Хутір або виселок.

ФОТЕЛЬ — Крісло.

ХАВТУР, ХАВТУРА — 1. Побори натурою, які брало духівництво. // Милостиня, подаяння. 2. Хабар.

ХЛОП — 1. Селянин, мужик взагалі або кріпак. 2. Чоловік, мужчина, хлопець.

ХЛОПКА — Зневажливе звертання до жінки.

ХЛЬОРКА — Те саме, що повія.

ЦИДУЛКА — Коротенький лист; записка.

ШАРВАРОК — 1. Додаткова до панщини феодальна повинність із будівництва і ремонту мостів, шляхів, гребель, панських будинків. 2. Напружена робота, здійснювана спільними зусиллями, гуртом; час, пора виконання такої роботи. Спільними зусиллями; гуртом. // рідко. Велике, гомінке скупчення людей. 3. Безладна метушня; розгардіяш. // Галас, гамір.

ШКВАРИТИ — 1. перех. і без додатка. Те саме, що смажити. Застар. 2. Пристрасно, азартно, з особливою силою робити що-небудь (уживається замість певного дієслова); жарити. // Сильно жалити (про комах); тяти.

ШКВИРЯ — Снігова буря; хуртовина.

ШПАРКИЙ — 1. Який відбувається з великою швидкістю (про рух, дію.); швидкий. // Який швидко переміщується у просторі. // Меткий, спритний. // Те саме, що хвацький. // Сильний, інтенсивний. // Негайний, пильний. Шпаркий до діла. 2. Гарячий, палючий. // Дошкульний (про мороз). 3. Палкий, пристрасний, жагучий. // Дошкульний, різкий (про мову, слово, відповідь і т. ін.). // Спритний, гострий на язик.

ШПЕТИТИ — Лаяти, сварити кого-небудь. // Суворо вичитувати, ганити кого-небудь.

ШТАНДАРТ — 1. У дореволюційній російській та іноземних арміях — прапор кавалерійської частини, ескадрону. // Назва прапора взагалі. 2. У дореволюційній Росії та деяких інших державах — прапор царської особи, глави держави, якого піднімають у тому місці, де ця особа перебуває.

ЯКО — Якомога.

ЯТАГАН — Старовинна холодна зброя, середня між шаблею й кинджалом, що має фігурний вигин, увігнуте лезо; поширена у народів Близького й Середнього Сходу.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *